1.    Дописемний етап розвитку літератури.

Антична література — це література стародавніх греків і римлян, яка розвивалася в басейні Середземного моря. Її письмові пам’ятки, створені на діалектах грецької мови і латинською мовою, належать до 1 тисячоліття до н.е. і початку 1 тисячоліття н.е. Найдавніші форми літератури пов’язані з міфом, магією, релігійним культом, ритуалом.  Антична література складається з двох національних літератур: давньогрецької та давньоримської. Паралельно античній розвивались інші давні культури і, відповідно, літератури: давньокитайська, давньоіндійська, давньоіранська, давньоєврейська. Давньоєгипетська література переживала на той момент період розквіту. В античній літературі сформувалися основні жанри європейської літератури в їхніх архаїчних формах і основи науки про літературу. Естетична наука античності визначила три основні літературні роди: епос, лірику і драму. Найдавніші форми літератури пов’язані з міфом, магією, релігійним культом, ритуалом. Перші системи письма – малюнкові піктографії. 3 зони поширення давньої літератури : середземноморська, середньо східна, далеко східна.

2.    Поняття про міф. Міфічна свідомість.

Міф — оповідання про минуле, навколишній світ, яке описує події за участю богів, демонів і героїв та історії про походження світу, богів і людства. Карл Ґустав Юнґ стверджує, що міф — це форма колективної свідомості, міфологія виникає як родова свідомість, тобто людина у первісному світі існує як невід'ємна частина роду. Людина не відрізняє себе від інших людей та від усього роду взагалі. Це одностайне ставлення до природи та родичів Міф не є ілюзією або вигадкою, а являє собою історичну необхідність. Міфи створюються не тільки для пояснення навколишнього світу, а й для того, щоб встановити з цим світом контакт. Міф не має чітко визначеного сюжету, не розповідається як казка, він пере живається як реальне буття. Міф не має віри, оскільки природа є близькою і зрозумілою людині. Міфічна свідомість є результатом синкретичного (цілісного) способу усвідомлення людиною навколишнього світу і свого буття в ньому. Основні риси міфологічного світогляду: синкретизм - людина з таким світоглядом сприймає світ як первісно нерозрізнений, символізм, генетизм - сприйняття часу, тотемізм - походження від тварини, анімізм - віра в існування душі і духів, які керують матеріальним світом, фетишизм - речі з магічними силами, магія - поєднання слів і дії.

3.    Міфологія. Типи міфів.

Міфологія — сукупність міфів, казок, переказів, оповідань, де в наївно персоніфікованій, наочно-образній, несвідомо-художній формі подавалися явища природи й суспільного життя. На ранній стадії людської історії в казках химерно поєднувались елементи реалістичних знань про дійсність, художні образи, моральні приписи й норми, релігійні уявлення. Найбільш поширеними були оповіді про виникнення й еволюцію світу, Сонця, Місяця, зірок та ін. (космогонія), про походження тварин, появу людини (антропогонія), про всесвітній потоп і т. д. Класифікація міфів: тотемні; космогонічні; антропогонічні; астральні. Види міфів: Міф про створення Всесвіту; Міф про загибель Всесвіту (Апокаліпсис Іоана Богослова); Міф про циклічність у природі (скотарські та землеробські міфи); Героїчні міфи (про героїв, засновників племен — грецькі міфи про Геракла); Міфи про здобуття людьми культурних навичок (міф про Прометея). Міфологія народів світу: давнього Єгипту, стародавньої Індії, стародавнього Китаю, майя, Антична міфологія, давньої Греції,  стародавнього Риму, Слов'янська міфологія та Скандинавська.

4.    Поняття архетипу. Архетипові сюжети та образи в міфах.

Літературний архетип - часто повторювані образи, сюжети, мотиви у фольклорних та літературних творах. Досить часто термін "архетип" вживають на позначення й висхідних схем уявлень, і загальнолюдських міфологічних мотивів, і первообразів, і першоелементів. Типове, так само, як і міф, – це висхідний взірець, початкова форма життя, позачасова схема, здавна задана формула , яка заповнюється життям. У наукову сферу теорія архетипів була введена К. Юнгом. Вивчаючи духовний стан сучасного західного суспільства, дослідник не раз вказував на його хворобливий стан, перебільшену увагу до матеріальної, раціональної сторони життя. Співзвучною з проблемою архетипів, універсалій та інваріантів є концепція відомого філолога О. Веселовського щодо взаємодії форми і змісту. Згідно з нею, форма розуміється як низка незмінних вічних елементів, які переходять у спадок від покоління до покоління, мандруючи світом. Запропонована О. Веселовським інтерпретація мотиву тотожна до поняття "архетипу", через який первісне мислення відповідає запитам буття. Виходячи з цього, безперечна цінність міфу полягає в тому, що події, які відбуваються в певний проміжок часу, продукують постійну структуру, одно часову для минулого, теперішнього й майбутнього.  "Архе" у первісному значенні – це оповідь про народження й життя богів. Увесь світ, де живе людина, всі гори, яких вона сягає, заселені й оброблені землі, ріки, міста, святилища мають позаземні прототипи, своєрідні "проекти", "зразки", "двійники", що існують на вищому космічному рівні. Лише через архетипи людина може подолати страх перед історією. Архетипові образи можуть бути спільними для певної групи націй, однак вони мають риси відповідної національної ментальності. Декілька критеріїв, котрі впливають на розвиток архетипу. Першим із них є ландшафт, географічне середовище, в якому живе нація. Він впливає на психіку людини, її прагнення. Другим – походження нації (наприклад, європейська вона чи азіатська). Третій критерій – характер релігії. І четвертим критерієм є риси національної ментальності.

5.      Міфічні архетипи «світове дерево», та «світова гора».

Світове дерево, Вічне Дерево Життя — уособлення єдності усього світу, своєрідна модель Всесвіту й людини, де для кожної істоти, предмета чи явища є своє місце. Це також посередник між світами — своєрідна дорога, міст, драбина, якими можна перейти до світу богів або в потойбіччя. Про древо життя у світі створено безліч легенд, казок, цей символ знайшов відображення в орнаментах багатьох народів. Символ Світового дерева в міфологічних уявленнях багатьох народів слугував переходом від хаосу до упорядкованого світу. В образі дерева поєднались уявлення про час, простір, життя і смерть.  Найдавніші українські колядки донесли до нас стародавні уявлення про те, як із хаотичного первісного океану з'явився світ. У них мовиться про часи, коли не було ще ні неба, ні землі, а було тільки синє море.  Найчастіше у фольклорі як світове дерево виступають дуб, явір, верба, липа, калина, вишня, яблуня, сосна. Розташовується Світове дерево у казковому просторі фольклору зазвичай на горі, посеред моря, в чистім полі неподалік дороги, в пана-хазяїна на його дворі. У міфологічних уявленнях світ членувався на три плани: людина (мікрокосм), суспільство, всесвіт (макрокосм). Символ світового дерева — це образ утіленої родючості, жінки, Богині-Матері. Дерево життя — в біблійній книзі Буття — особливе дерево, посаджене Богом посеред Едемського саду. Приносить плоди, які дарують вічне життя.

6.      Усна поетична творчість. Витоки та жанри фольклору.

Усна народна творчість — колективна літературна і музична творча діяльність народу. Це художньо-словесна творчість народу в сукупності її видів і форм, де засобами мови збережено знання про життя і природу, давні культи і вірування, а також відбито світ думок, уявлень, почуттів і переживань, народнопоетичної фантазії. Є три фольклорні роди:народний епос, народна лірика, народна драма. Народний епос — розповідні фольклорні твори, до яких належать: загадки, прислів'я та приказки, анекдоти, думи, історичні пісні, балади, казки, легенди, перекази, байки, притчі.  Загадка — це художнє алегоричне зображення якоїсь істоти, предмета або явища шляхом несподіваного зближення її з іншою істотою, предметом або явищем. Прислів’я — мала форма народної поетичної творчості, що вдягнулася в короткий, ритмізований вислів, що несе узагальнену думку, висновок, іносказання з дидактичним ухилом. При́казка — жанр фольклорної прози, короткий сталий образний вислів констатуючого характеру, що має одночленну будову, нерідко становить частину прислів'я, але без висновку, і вживається в переносному значенні. Ду́ма — лірико-епічні твори української усної словесності про події з життя козаків XVI—XVIIІ століть. Балада— жанр ліро-епічної поезії фантастичного, історико-героїчного або соціально-побутового характеру з драматичним сюжетом. Історичні пісні — це фольклорні твори, присвячені певній історичній події, чи відомій історичній постаті. Байка — один із різновидів ліро-епічного жанру, невеликий алегоричний, здебільшого віршовий твір повчального змісту. При́тча — повчальна алегорична оповідь, в якій хронологічно послідовне зображення подій і пригод у художньому творі підпорядковане моралізаційній частині твору. Народна лірика — поетичні фольклорні твори, у яких життя зображується через відтворення думок, почуттів і переживань героїв. Календарно-обрядові пісні - веснянки, русальські, купальські, жниварські пісні, колядки, щедрівки. Родинно-побутові пісні - колискові, весільні, танцювальні, жартівливі пісні, пісні-голосіння. Соціально-побутові пісні-козацькі, кріпацькі, чумацькі, рекрутські(солдатські), бурлацькі(наймитські), стрілецькі пісні. Народна драма — фольклорні твори, в основі яких лежить конфлікт, а сюжет розгортається через поєднання словесних, музичних і сценічних засобів.

7.      Міф і казка.

Міф — оповідання про минуле, навколишній світ, яке описує події за участю богів, демонів і героїв та історії про походження світу, богів і людства Міфи складалися протягом тисячоліть. У них можна знайти нашарування різних епох: віру в перевертнів, демонів, фетишизм (обожнювання речей), анімізм (віра в те, що всіма явищами природи порядкують духи). Казка — це вид художньої прози, що походить від народних переказів, порівняно коротка розповідь про фантастичні події та персонажі, такі, як феї, гноми, велетні. Міф, на відміну від казки, ніколи не був розвагою, його сприймали як надзвичайно серйозну спробу осмислити і пояснити світ.  В основі казки — захоплива розповідь про вигадані події і явища, які сприймаються і переживаються як реальні. Для них характерні традиційність структури і композиційних елементів (зачини, кінцівки та ін.), контрастне групування дійових осіб, відсутність розгорнутих описів природи і побуту. Сюжет казки багатоепізодний, з драматичним розвитком подій, зосередженням дії на героєві і щасливим закінченням.

8.      Народний, героїчний епос. Сучасні теорії виникнення та розвитку світового героїчного епосу.

Героїчний епос — збірна назва фольклорних творів різних жанрів, в яких у легендаризованій формі відображено волю, завзяття народу в боротьбі проти ворогів, зла, гноблення. В такому епосі прославляється розум, сила, мужність воїнів, богатирів, народних героїв. Витоки героїчного епосу лежать в усній народній творчості. Епос поділяється на: Найдавніший (архаїчний) епос — міф, казка, легенда (Беовульф – образ ідеального монарха). Давній (класичний) епос — «Рамаяна», «Іліада» та «Одіссея» Гомера. Середньовічний героїчний епос — «Пісня про нібелунгів», «Пісня про Роланда». Яскравим прикладом українського героїчного епосу є «Слово про похід Ігорів». Причини виникнення героїчного епосу 1.Народ був могутнім, але з якоїсь причини зазнав поразки – народ відчуває ностальгію по «золотій добі» 2.Народ був вільним, але потрапив у неволю. 3.Народ мав свою історичну Батьківщину, яку змушений був покинути. У архаїчному епосі помітна його генетична спорідненість із міфом і казкою. Герої архаїчного епосу, вирізняються не лише фізичною силою та бойовою майстерністю, а й «шаманською силою», а їхні епічні вороги часто виступають у образах не людей, а фантастичних потвор. Головні теми архаїчного епосу — це боротьба з чудовиськами, очищення від них землі, героїчне сватання до «судженої», родова помста . Класичний епос - тут богатирі-вожді представляють конкретну історичну народність, а їхні суперники є її конкретними історичними ворогами У центрі класичного героїчного епосу зазвичай знаходиться якась важлива для народу історична подія, велика доленосна війна.

9.      Теорія первісного синкретизму О.М. Веселовського.

Синкретизм — поєднання або злиття несумісних і не порівнюваних образів мислення та поглядів. Розрізняють синкретизм релігійний, культурний, синкретизм у мовознавстві, мистецтві, філософії. Головним джерелом літератури кожного народу є усна народна творчість. Найдавнішим видом народної поезії були трудові пісні. З трудових пісень з'явились обрядові, в яких за допомогою міміки і жестів відтворювались важливі аспекти життя общини - вдале полювання, добрий урожай, перемога над ворогом тощо. Рано виникають і календарні пісенно-ігрові дійства, присвячені, наприклад, довгожданій весні, яка приходить на зміну важкому зимовому періоду. Згідно з теорією «первісного хорового синкретизму», створеною академіком О. М. Веселовським (літературознавець, фольклорист та етнограф) , на початку поетичного розвитку елементи лірики, епосу і драми існували в складному «синкретичному» вигляді. У період розквіту первіснообщинного ладу пісня-танець невіддільна від міми і рухів. З відокремленням особистості від родового колективу починається розділ поетичних жанрів. Пісня відділяється від обряду; заспівувач - від хору, він стає співцем, а з часом - професійним поетом. Спочатку з'являється ліро-епічна пісня (на матеріалі міфологічних уявлень чи історичних переказів про легендарних предків), потім - лірична (хорова і сольна); пізніше - драма (народно-обрядова і культова).

10.  Зони виникнення та функціонування літератури Стародавнього Сходу.

Періодизація літератури Давнього Сходу: Архаїчні (найдавніші): Давньоєгипетська література, Шумерська, Ассиро-вавилонська (Аккадська література), Класичні: Давньокитайська, Давньоіндійська,  Давньоіранська, Давньоєврейська, Давньоєгипетська. Скласти уявлення про вірування, культи, обряди стародавніх єгиптян допомагають різноманітні релігійні тексти: гімни й молитви богам, записи поховальних обрядів на стінах гробниць. Найдавнішою відомою сучасному людству є шумеро - аккадська поезія, це віршовані записи міфів, епічні оповіді, молитви, гімни богам і царям, весільно-любовні пісні, поховальні голосіння, закляття. Зародження китайської цивілізації належить до часів (середина II тис. до н. е. — XII ст. до н. е.), (XII—III ст. до н. е.). Китайці знали місячний календар, поділяли рік на чотири сезони, фіксували сонячні та місячні затемнення, виділяли сузір'я. У давніх китайських літописах збереглися записи про астрономічні спостереження, цінність яких підтвердилась сучасною астрономією. Однією з найдавніших літературних пам'яток є «Книга пісень», в якій міститься понад 300 пісень та віршів. Найвидатнішим представником історичної та художньої прози, класиком китайської літератури вважається Сима Цянь. Найдавнішими пам'ятками давньоіндійської літератури є Веди. «Рігведа» (збірник гімнів), «Самаведа» (збірник пісень), «Яджурведа» (збірник жертовних формул), «Атхарваведа» (збірник магічних заклинань та формул). Брахмани (тлумачення ритуальних текстів самхіт); Аран'яки (тексти для пустинників), Упанішади (релігійно-філософські трактати). Найвизначнішими епічними поемами Стародав-ньої Індії є «Махабхарата» та «Рамайяна», які були створені у IV ст. до н. е. Найдавнішою й основною пам’яткою давньоіранської літератури є "Авеста". В її багатоплановому сюжеті виділяються тісно переплетені між собою міфологія та героїчний епос. В "Авесті" присутні також казкові й байкові елементи. Персонажі міфологічних і героїко-епічних оповідей "Авести" дуже гіперболізовані. Вони мають велетенську будову тіла й наділені неймовірною фізичною силою, тому хоробро б’ються з чудовиськами й здобувають над ними перемогу.

11.  Особливості єгипетських міфів. Космогонічні міфи.

Основними пам’ятками є релігійні тексти: гімни і молитви богам, записи поховальних обрядів на стінах гробниць. Найбільш значні з них - «Тексти пірамід» --найдавніші тексти заупокійних царських ритуалів, вирізані на стінах внутрішніх приміщень пірамід фараонів V та VI династій Давнього царства (XXVI - XXIII ст. До н. Е..), «Тексти саркофагів», що збереглися на саркофагах епохи Середнього царства (XXI - XVIII ст. до н.е.), «Книга мертвих »- складається починаючи з періоду Нового царства й до кінця історії Єгипту.  Єгипетська міфологія почала формуватися в VI - IV тис. до н. е. У кожній області складається свій пантеон і культ богів, втілених у небесних світила, каменях, деревах, птахів, змій. Сонце народилося від союзу землі і неба. Образи Геба (бога землі) і Нут (богині неба) як батьків бога сонця Ра зберігаються в релігії протягом усієї давньої історії. Щоранку Нут справляє на світло сонце і щовечора ховає його на ніч у своєму череві. Найбільші релігійні центри: Геліополь, Гермополе і Мемфіс. Створенню світу передує хаос води, зануреною у вічну пітьму. Початок виходу з хаосу пов'язувалося з виникненням світла, втіленням якого було сонце. Уявлення про водний простір, з якого з'являється спочатку невеликий пагорб, тісно пов'язане з єгипетськими реаліями: воно відповідає щорічному розливу Ніла, мулисті води якого покривали всю долину, а потім, відступаючи, поступово відкривали землю,готову до оранки. Створення світу як би повторювалося щорічно. Мало місця приділяється створенню людини. Стародавнім єгиптянам здавалося, що боги створили світ для людей. Людина зобов'язана своїм існуванням богам, вона повинна поклонятися ,будувати і утримувати храми, регулярно здійснювати жертвопринесення. Міф про створення світу Атум, Ра й Хепрі записаний в «Текстах пірамід». Він створив себе сам,виникнувши з хаосу, першу пару богів йому довелося породити самому. Від першої пари богів - Шу (Повітря)і Тефнут (Волога) - народилися Геб (Земля) і Нут (Небо). Вони породили двох богів і двох богинь: Осіріса, Сета, Ісіда і Нефтида. Так виникла Велика Дев'ятка богів .

12.    Заупокійна література Давнього Єгипту.

Велику роль грали уявлення про потойбічне життя як продовження земного, але тільки в могилі. Його необхідні умови - збереження тіла померлого, забезпечення гробниці, їжі. Пізніше виникають уявлення про те, що померлі (тобто їх ба, душа) днем виходять на сонячне світло, злітають на небо до богів, мандрують по підземному царству. Над покійним Осіріс разом з іншими богами вершить загробний суд, відбувається зважування серця померлого на вагах,врівноважених істиною. У єгипетській міфології - культ тварин. Боги у вигляді тварин, з головами птахів і звірів, боги-скорпіони, зміє боги діють в єгипетських міфах поряд з божествами в людському вигляді. Найдавніший твір – Тексти Пірамід, вони покривають стіни внутрішніх приміщень пірамід, розташованих в Саккара, 2350 р. В них поховані фараони. Тексти містять натяки на невідомі міфи та легенди, дуже складні. Тексти забезпечували життя тільки фараону. Зміст: воскресіння царя, жертвоприношення, поклоніння, релігійні гімни, прославляння царя. Тексти Саркофагів – висічені на поверхні саркофагів, містять повсякденні потреби людини, уберігають людей від небезпек потойбічного світу, забезпечення вічного життя будь кому. Зміст: земні елементи загробного життя, керовані Осирісом, опис країн і жителів країн мертвих. Книга мертвих – гімни і релігійні тексти, які вміщували до гробниці з метою допомогти померлому здолати всі небезпеки загробного життя. Склад з 190 глав, непов’язаних між собою.

13.                       Афористика і дидактика в давньо єгипетській літературі.

Твори єгиптян були не найвищого рівня, тверезі. Помірковані, не розвивали ширше індивідуальність. Письмо трималось за якусь літературну форму, яка існувала століттями, не змінювався спосіб писання, було сірим і одноманітним. Яскравим прикладом є повчання Птахотепа, де він спонукає не бути хвастливим, не вважати себе одним з головних. Шукати ради потрібно не тільки у мудрих, а у недосвідчених. Він закликав побоюватися жінок, не зближуватися з ними. Бо ними не можливо осягнути та оволодіти. Він радить завести будинок, любити свою дружину. Птахотеп був чиновником, було 46 настанов, кожна починалася: Якщо ти. Літра Давнього Царства 3 тис. до н.е. «Повчання» нерідко містять грубо утилітарні повчання, всілякі мудрі ради, що відносяться до різних сторін життя.  Найстаріший вид літератури в Єгипті – це приповідки філософсько-морального змісту. Старий філософ звертається до людей різних класів і дає їм практичні вказівки, як жити.

14.                       Казки Давнього Єгипту.

Основні жанри єгипетської літератури: казки, оповідання, гімни і молитви, епістолярні тексти, дидактичні твори, байки, епос, любовна лірика. Єгипетські казки насичені яскравою і образною фантазією, гарячою симпатією до людини, переконанням в остаточній перемозі добра і справедливості над силами зла. Деякі з них носять явний відбиток фольклору, наприклад казка про двох братів, інші є результатом творчості талановитих і досвідчених авторів, імена яких нам невідомі. В казках і оповіданнях єгиптянин дає волю своїй буйній фантазії. Казки: Казка про двох братів (Ануп і Бата), Правда і Кривда, Казка про потерпілого на човні, Казки папірусу Весткар (царю Хуфу царевичі розповідають казки).

15.                       Сюжети і образи давньоєгипетської філософської лірики.

Тексти, що не містять елементів надприродного, близькі до реального історичного фону. Викладені ці «оповідання» в 1-ій особі як спогади розповідача. Їх мова і стиль образна, яскрава. Найстаріший вид літератури в Єгипті – це приповідки філософсько-морального змісту. Твори: Бесіда розчарованого зі своєю душею (складається з 4 жалоб) В ній розповідається про те, як він ненавидить своє ім’я, порівнюючи його з негативом, йому немає, кому відкритися, брати, друзі – нечесні, вороги. Добрих людей немає, справедливих. Зло на землі, немає щасливих. Йому представляється смерть, для нього це єдиний вихід припинення страждань. Хто прийде в загробний світ, буде живим божеством, мудрим, хто говорить з Ра. Пісня арфіста: 15 текстів без сюжету, виконується під час бенкетів, в будинках багатих людей. Розповідається про те, що царі були різними, хтось будував собі гробницю. Хтось був знаменитим, не мали покою, на зміну приходили інші царі. Душа не одна не поверталася, щоб розповісти як вона поживає. Але ми не повинні за це думати, тільки про хороше, бенкетувати в своє задоволення, робити те, що скаже серце, поки не помреш. Веселитися в цей день, бо багатство не забрати в могилу, бо ніхто не повертається.

16.                       Особливості давньоєгипетської любовної лірики.

Улюбленою поетичною формою Стародавнього Єгипту були гімни на честь богів і фараонів. У них єгипетський поет оповідав про свою любов до природи, до сонця, до всесвіту, до всього далекого й недосяжного. Найстаріші гімни мають будову доволі просту. Але пізніше зміст пісні стає багатший,а форма – більш витонченою.  За XIX – XX династій постали майстерні любовні пісні, в яких виступають різні дерева як символи кохання. Твори:  Цикл пісень біля річки – звертання хлопця до дівчини, яка на другому березі річки, це перешкода, яка протікає між ними. Коло річки крокодил, але хлопець же через течію, хоробрий, укріплений коханням. Наближається до дівчини, просить її підійти, вони обіймаються. Цілуються, він прикрашає постіль для них, хоче бути з нею. Дерева її саду – говорять гранатник, смоківниця, маленький сикомор, вони розповідають, що під їх гіллям тішаться закохані і не чим не дякують. Дерева описують свою красу, порівнюють себе з гарними дівчатами.

17.    Особливості шумерських міфів, Цикл міфів про Інанну.

Шумерські мислителі прагнули пояснити сутність природи та власної цивілізації. Вони створили оригінальну концепцію «Me». Загалом «Ме» являє собою сукупність різних закономірностей та правил, що забезпечували функціонування елементів як природи, так і шумерської цивілізації. Всі закони й правила «Me» створені великими богами, однак вони існують без них, проявляються в русі живої та неживої матерії, що безособова й вічна. В законах «Me», згідно з думкою шумерських мислителів, міститься вся мудрість і наука. В міфові про те, як «цариця небес» і «цариця Уруку» Інанна викрала божественні закони «Me», зберігається перелік понад ста цих законів, пов'язаних із шумерською цивілізацією. Нині розшифровано дещо більше половини з них. Вони містять найрізноманітніші поняття: правосуддя, мудрість, героїзм, мистецтво, ворожнеча, бойовий прапор, проституція та священне очищення, музичні інструменти та мистецтво писаря, мир, перемога, добро. Їх міфологію наскрізь проймають відчуття жаху та безнадії перед нездоланними силами злого фатуму. Боги шумеро-аккадців жорстокі й заздрісні до людей. В описах потойбічного царства панують морок та безвихідь. Життя не світле, не радісне, а тривожне, сповнене таємниць і боротьби.  За уявленнями шумерів в основі світобудови перебувала "земна кістка", тобто дерево життя, з якого постали шумерські боги. Глина, з якої шумери ліпили перший посуд, вважалася "земною плоттю". Завершувала конструкцію світу "земна шкіра", яку пізніше почали ототожнювати з міддю, вперше виплавленою з руди. Шумери розрізняли дві сфери діяльності - внутрішню, що стосувалася їжі та задоволення інших тілесних потреб; і зовнішня, що торкалася предметів суспільного життя, включаючи й зв'язок з богами через жерців. Перелік «Me», що міститься в міфі про Енкі («Володар землі») та Інанну — є однією з найбільш дивних загадок, над якою б’ються дослідники шумерської цивілізації. Його зміст полягає в тому, що в прадавні часи Інанна, бажаючи звеличити ім'я своє та примножити могутність і добробут свого міста Урука, надумала перетворити його на центр Шумера. Для цього необхідно було добром чи оманою роздобути «Me», яке ретельно оберігалося богом Енкі. Інанна, подолавши всі випробування, нарешті, причалює до берегу, весь Урук виходить зустрічати та привітати її.

18.Героїчний епос в шумерській літературі.

Другою фундаментальною проблемою месопотамської культури є правомірність смерті, що являє собою зло і є по суті вищою карою. Чому людина мусить бути покараною смертно, коли вона не зробила нічого поганого? Тим більше, що в умовах культури Дворіччя дієтичний підхід до природи людини виключав будь-яку надію на щасливе загробне життя.  Основна ідея епосу — мрія про вічну славу, яка; прийшла на зміну мрії про безсмертя, в ім'я чого вершилися великі, подвиги. Епос являє собою гімн славним діянням, людини. Його пронизує думка про те, що смерть—це зло але вона не може перекреслити цінність життя. Людське життя по суті, своїй прекрасне і це виявляється в усіх аспектах буденного життя — у радощах перемоги, коханні до жінки, дружбі. Смерть же знаменує кінець життєвого шляху людини. Більше від того, вона немов би стимулює людину жити мудро й осмислено, щоб залишити по собі пам'ять у серцях інших. Слід помирати в боротьбі зі злом, навіть у боротьбі зі смертю. Не слід відступати ні перед чим, навіть перед богами.  Герой епосу — типова людина, трагедія якої полягає в неможливості запобігти смерті. Людина в будь-якій ситуації залишається людиною, вона пишається своїми героїчними діяннями та незалежністю від богів. Все її життя насичене боротьбою за встановлення справедливості на землі, а смерть — кульмінація життя, завершення успіхів і перемог, що випали на долю.

19.         Жанри шумерської лірики.

До ліричних жанрів можна зарахувати гімни, молитви та заклинання. Таких творів збереглося значно більше аккадською мовою, ніж шумерською. Щоправда, існують і двомовні пам’ятки, проте не завжди з певністю можна визначити, якою була мова оригіналу. Із цієї групи творів закляття найменше стосуються поетичної творчості, в них лише подекуди трапляються художні вкраплення. Для прикладу, в заклятті від зубного болю присутній поетичний уривок, в якому йдеться про створення світу й усієї живності, серед якої є й той “зубний хробак”, що спричиняє біль. Або ж – у закляття від дитячого плачу вставлено колискову, а в закляття для породіль – розповідь про кохання божеств. Молитви належали здебільшого до індивідуальної релігійної практики, натомість гімни були частиною офіційного богослужіння. Слід зазначити, що всі вавилонські боги мали своїх шумерських “прототипів”, лише Мардук, головний бог міста Вавилона, зберіг суто шумерське ім’я. Аккадські відповідники імен шумерських богів такі: шумерське Ан – аккадське Ану, Енліль – Елліль, Енкі – Ейа, Уту – Шамаш, Іннін – Іштар. Молитви мали здебільшого стереотипну побудову, повторювану за першо зразками, які створювали зазвичай на спеціальні замовлення царів. Нерідко в тексті молитви залишалося вільне місце, щоб можна було вставити туди ім’я молільника. На відміну від молитов, гімни виконували колективно, хором, під музичний супровід.

20.         Шумерська дидактична література.

Осереддям науки в стародавньому Дворіччі до середини 2-го тис. до н.е. була так звана е-дубба - тип світської школи-академії, що готувала головним чином писарів, але були, мабуть, і храмові школи. Писар було почесним званням освіченої людини. Відповідно до ступеня ерудиції і спеціалізації розрізнялося близько двадцяти видів писарів. Серед дидактичних шкільних текстів відоме «Повчання землеробові», щось ніби короткого сільськогосподарського довідника. У 1-ій половині 3-го тис. до н.е. література народів Дворіччя була виключно усною. Саме до цього періоду сходить частина шумерських епічних пісень, що дійшли до нас в записах 19-18 ст. до н.е. Цикл пісень про героїв м. Урука - Енмеркаре, Лугальбанде, Гільгамеша - містить деякі реалістичні подробиці. 24- 21 ст. до н.е. - час розквіту історико-героїчного епосу на шумерській і аккадській мовах про діяння і походи царів Саргона і Нарамсина. Їм же були присвячені і повчальні жрецькі поеми з антимонархічною тенденцією, що звинувачують царів в нечесті. Ймовірно, до 22 ст. до н.е. відноситься і аккадська епічна поема про Гільгамеша, з великою художньою силою що розповідає про трагедію людської долі і пошуки безсмертя. До кінця 3-го тис. до н.е. сходить і дидактична література, відома по записах 18 ст. до н.е. і пізнішого часу. До неї відносяться: афористичні повчання, Шуруппаку, що приписувалися, і його синові Зіусудре. Цікаві псалми, що покаялися, літургійні «плачі», іноді достовірно ліричні, такі, що відображають сьогодення людський жаль, а також унікальні дві шумерські весільні і дві похоронні пісні. Класична аккадська література складається, в період літератури 16-12 ст. до н.е.: великий епос космогонії в 7 піснях, що описує створення світу з хаосу, боротьбу старшого і молодшого поколінь богів. З'являються і твори, що виражають скептичне і навіть критичне відношення до дійсності. Літературним шедевром Месопотамії є й релігійно-філософський твір "Діалог пана і раба про смисл життя". У ньому йдеться про мінливість людської долі та марнотратність життя. У VII-VI ст. до н. є. було складено вавилонську збірку афоризмів "Повчання Ахікара". З шумерської доби дійшли до нас перші зразки релігійної драми, основним сюжетом якої був культ вмираючого та воскреслого бога природи. Популярності серед ліричних творів набули "Поема про страждаючого праведника" та "Бесіда пана з рабом".

21.  Аккадська космогонічна поема Енума Еліш.

Енума еліш (Коли вгорі) – космогонічна поема, одна з найвеличніших пам’яток шумерської літератури. Складається з семи клинописних табличок з текстом по 125-165 рядків кожна. Таблички були знайдені в бібліотеці ассирійського царя Ашшурбанапала. Поема датується ІІ тисячоліттям до нашої ери. Очевидно, вона являла собою богослужебний текст якогось Новорічного свята. Поема відводить головну роль у творенні світу Мардуку, центральному божеству вавилонського пантеону, головному богу міста Вавилон. Таблиця І починається описом первинного хаосу, коли не існувало ще ні землі, ні неба, тільки прабатьки Апсу та Тіамат, які породжують молоде покоління богів ( Лахму, Лахаму, Аншар, Кішар). Та їх шум порушив спокій прародителів. Особливо роздратованим є Апсу, котрий разом зі своїм візиром Мумму вирушають до Тіамат та просять дозволу згубити неспокійних богів. Тіамат згоди не дає. Тоді Апсу та Мумму вирішують діяти самостійно Ейа вбиває Апсу, заздалегідь усипивши його, а Мумму бере у полон. Над вбитим Апсу він споруджує собі будівлю, де народжується прекрасне божественне дитя, Мардук. Він перевершує всіх створених до нього богів, у тому числі й батька свого, Ейа. Тим часом божества старшого покоління призивають Тіамат помститися за Апсу, і вона, розлютившись, починає готуватися до бою. Вона створює цілу армію драконів та чудовиськ, на чолі яких ставить бога Кінгу, потім робить його своїм чоловіком. Рада старших богів обирає його правителем, і Тіамат доручає йому таблиці долі. Далі, у Таблиці ІІ, розповідається про те , що премудрий Ейа, почувши про приготування до битви, просить поради у Аншара. Той пропонує Ейа самому битися з Тіамат. Той, очевидно, відмовляється, і тоді Аншар згадує про молодого Мардука. Він погоджується битися з нею, якщо боги визнають його царем і дадуть йому право вирішувати долі. Боги роздратовані, вони й чути не хочуть про вимоги Мардука. Аншар скликає раду богів. Мардуку дають право верховенства над ними ( Таблиця ІІІ ). Мардук сідає на троні, інші боги вихваляють його, але просять довести свою могутність. У Таблиці ІV детально описується підготовка Мардука до бою з Тіамат. Він готує лук, стріли, булаву, сітку. Сім вітрів служать йому, а чотири урагани він запряг у колісницю та кинувся в бій, зажавши в руці траву заклинань. Він накидає на праматір сітку та запускає їй в черево буйний вихор, а потім пронизує її стрілою та вбиває. Винищує Мардук також і військо Тіамат, а Кінгу забирає в полон та відбирає в нього таблиці долі. Після загиблі Тіамат починається творення світу. Мардук розсікає її тіло навпіл: одну половину робить небом, а другу – землею. На небі він створює Ешарру – щось на зразок земного будинку Апсу – і поселяє там Ану, Енліля та Ейа. Таблиці V і VІ розповідають про створення небесних світил, визначенню порядку їх руху: дня і ночі, сезонів, років. Також Мардук вирішує створити людей , щоб ті допомагали богам та оброблювали землю. Рада богів вирішує вбити Кінгу та з його крові створити весь рід людський. За всі діяння Мардука боги вирішують збудувати йому „небесний” Вавилон з храмом, щоб вшановувати його честь, а потім на небі встановлюють лук Мардука. Поема закінчується гімном Мардуку як творцю Всесвіту, що і складає зміст Таблиці VІІ. В ній перераховуються всі його 50 імен, згідно з проявами його сили.

22.  Епос про Гільгамеша.

«Е́пос про Гільгаме́ша», або поема «Про того, що все бачив»  — скарбниця поезії, один із найдавніших літературних творів людства, створений у XXII столітті до н. е. в Стародавньому Шумері. В епосі розповідається про дружбу правителя Гільгамеша з дикою людиною Енкіду, про їхні подвиги, про смерть Енкіду й пошуки Гільгамешем таємниці безсмертя. Одна з частин епосу містить розповідь про Всесвітній потоп. Гільгамеш, ймовірно, реальний правитель, царював у місті Урук приблизно в 3000-2500 роках до н.е., десь за 400 років до написання поеми.  Поема про Гільгамеша складається з 11 глиняних таблиць.  Гільгамеш,- цар Урука, є найвеличнішим царем світу, на дві-третини богом і на третину людиною, найдужчою істотою, що будь-коли існувала. Мешканці Урука поскаржилися богам на його суворість — на те, що він користається правом першої ночі щодо дівчат і виснажує юнаків роботами, випробовуваннями сили й іграми. Почувши благання людей, небесний бог Ану створює дику людину Енкіду - істоту, що була б рівнею Гільгамешу. Енкіду увесь зарослий шерстю й живе у пущі зі звірями. Храмова жриця Шамхат зуміла спокусити його, що стало першим кроком до залучення Енкіду до цивілізації. Гільгамеш довідується про прибуття майбутнього друга зі сну. Шамхат привела Енкіду до табору пастухів, де дикун навчився їсти як люди й став нічним сторожем. Довідавшись від мандрівника про те, як Гільгамеш поводиться із нареченими, Енкіду обурюється і вирушає в Урук, щоб провчити зухвальця. На весіллі він блокує шлях Гільгамешу до покою молодих. Зав'язується бійка. Енкіду доводиться визнати перевагу Гільгамеша в силі, а Гільгамеш облишає бійку, й вороги стають друзями. Гільгамеш пропонує Енкіду піти до Кедрового лісу і вбити біса Хумбаба, щоб здобути славу й визнання. Незважаючи на перестороги старійшин, друзі не відмовляються від задуму. Гільгамеша та Енкіду подорожують до Кедрового лісу.  Гільгамеш і Енкіду, за допомогою Шамаша вбивають Хумбабу, — біса-охоронця дерев; потім зрубують дерево, яким вони, як човном допливають назад в Урук. Гільгамеш відмовляється сексуально скористатися донькою Ану, богинею Іштар. Іштар вмовляє свого батька послати «Буйвола неба» покарати за відмову від сексуальної винагороди. Гільгамеш і Енкіду вбивають бика. Боги вирішують що хтось має бути покараний за вбивство «буйвола неба», і вони засуджують Енкіду. Енкіду стає хворим і, помираючи, описує пекло. Гільгамеш оплакує Енкіду. Гільгамеш вирішує уникнути долі, що спіткала Енкіду і здійснює ризиковану мандрівку, щоб відвідати Утнапіштіма і його дружину, єдиних людей, які пережили Великий потоп, людей, яким боги дарували безсмертя. Гільгамеш сподівається, що він також зможе досягти безсмертя.  Гільгамеш пливе через Води Смерті разом з поромником Уршанабі, довершуючи мандрівку. Гільгамеш зустрічає Утнапіштіма, який розповідає йому про Великий потоп і неохоче ділиться з ним знаннями про безсмертя. Утнапіштім розповідає Гільгамешу, що якщо він зможе не спати 6 днів і 7 ночей, то стане безсмертним. Однак, Гільгамеш засинає, і Утнапіштім каже своїй дружині спекти буханку хліба за кожен день, коли він спить, щоб Гільгамеш не зміг би заперечувати свою невдачу. Коли Гільгамеш прокидається, Утнапіштім вирішує розповісти йому про рослину, що буде омол-джувати його. За словами Утнапіштіма, якщо Гільгамеш зможе дістати рослину з дна моря і з'їсти її, це поверне йому юначу наснагу, і він буде знову молодим. Гільгамеш дістає рослину, але не з'їдає її відразу, бо хоче розділити її з іншими старійшинами Урука. Він залишає рослину на березі озера і, поки купається, рослина зникає, вкрадена змією. Втративши обидві можливості, Гільгамеш повертається до Урука, де вигляд масивних стін провокує його на хваління цієї праці смертних людей. Гільгамеш робить висновок, що смертні можуть досягти безсмертя завдяки своїй праці, збереженій у витворах цивілізації і культури.

23.  Аккадська лірика, тематика і жанри.

До ліричних жанрів можна зарахувати гімни, молитви та заклинання. Таких творів збереглося значно більше аккадською мовою, ніж шумерською. Щоправда, існують і двомовні пам’ятки, проте не завжди з певністю можна визначити, якою була мова оригіналу. Із цієї групи творів закляття найменше стосуються поетичної творчості, в них лише подекуди трапляються художні вкраплення. Для прикладу, в заклятті від зубного болю присутній поетичний уривок, в якому йдеться про створення світу й усієї живності, серед якої є й той “зубний хробак”, що спричиняє біль. Або ж – у закляття від дитячого плачу вставлено колискову, а в закляття для породіль – розповідь про кохання божеств. Молитви належали здебільшого до індивідуальної релігійної практики, натомість гімни були частиною офіційного богослужіння. Слід зазначити, що всі вавилонські боги мали своїх шумерських “прототипів”, лише Мардук, головний бог міста Вавилона, зберіг суто шумерське ім’я. Аккадські відповідники імен шумерських богів такі: шумерське Ан – аккадське Ану, Енліль – Елліль, Енкі – Ейа, Уту – Шамаш, Іннін – Іштар. Молитви мали здебільшого стереотипну побудову, повторювану за першо зразками, які створювали зазвичай на спеціальні замовлення царів. Нерідко в тексті молитви залишалося вільне місце, щоб можна було вставити туди ім’я молільника. На відміну від молитов, гімни виконували колективно, хором, під музичний супровід.

24.  Дидактика і афористика аркадської літератури.

Осереддям науки в стародавньому Дворіччі до середини 2-го тис. до н.е. була так звана е-дубба - тип світської школи-академії, що готувала головним чином писарів, але були, мабуть, і храмові школи. Писар було почесним званням освіченої людини. Відповідно до ступеня ерудиції і спеціалізації розрізнялося близько двадцяти видів писарів. Серед дидактичних шкільних текстів відоме «Повчання землеробові», щось ніби короткого сільськогосподарського довідника. У 1-ій половині 3-го тис. до н.е. література народів Дворіччя була виключно усною. Саме до цього періоду сходить частина шумерських епічних пісень, що дійшли до нас в записах 19-18 ст. до н.е. Цикл пісень про героїв м. Урука - Енмеркаре, Лугальбанде, Гільгамеша - містить деякі реалістичні подробиці. 24- 21 ст. до н.е. - час розквіту історико-героїчного епосу на шумерській і аккадській мовах про діяння і походи царів Саргона і Нарамсина. Їм же були присвячені і повчальні жрецькі поеми з антимонархічною тенденцією, що звинувачують царів в нечесті. Ймовірно, до 22 ст. до н.е. відноситься і аккадська епічна поема про Гільгамеша, з великою художньою силою що розповідає про трагедію людської долі і пошуки безсмертя. До кінця 3-го тис. до н.е. сходить і дидактична література, відома по записах 18 ст. до н.е. і пізнішого часу. До неї відносяться: афористичні повчання, Шуруппаку, що приписувалися, і його синові Зіусудре. Цікаві псалми, що покаялися, літургійні «плачі», іноді достовірно ліричні, такі, що відображають сьогодення людський жаль, а також унікальні дві шумерські весільні і дві похоронні пісні. Класична аккадська література складається, в період літератури 16-12 ст. до н.е.: великий епос космогонії в 7 піснях, що описує створення світу з хаосу, боротьбу старшого і молодшого поколінь богів. З'являються і твори, що виражають скептичне і навіть критичне відношення до дійсності. Літературним шедевром Месопотамії є й релігійно-філософський твір "Діалог пана і раба про смисл життя". У ньому йдеться про мінливість людської долі та марнотратність життя. У VII-VI ст. до н. є. було складено вавилонську збірку афоризмів "Повчання Ахікара". З шумерської доби дійшли до нас перші зразки релігійної драми, основним сюжетом якої був культ вмираючого та воскреслого бога природи. Популярності серед ліричних творів набули "Поема про страждаючого праведника" та "Бесіда пана з рабом".

25.  Основи давньоєврейської літератури.

Головна писемна пам’ятка давньоєврейської культури відома нам як біблійний Старий Завіт. До складу Старого Завіту входять три великих цикли: Тора – п’ять хронікально-законодавчих книг, створення яких приписують Мойсею; Пророки – розділ, до якого входять давні хроніки, а також власне пророчі твори, написані чотирма “великими” та дванадцятьма “малими” пророками; Писання – зібрання переважно поетично-дидактичних текстів, різних за жанрами. Змістом Тори стали єврейська міфологія та релігійно-юридичні норми, якими регулювалось життя людини. У хронікальних текстах другого розділу Старого Завіту розповідається про обставини завоювання єврейськими племенами Палестини, створення ними державності, царів ізраїльсько-іудейських, численні переступи проти віри і подвиги за неї, боротьбу народу з багатьма загарбниками. Унікальним явищем є давньоєврейська пророча література. Пророк промовляв від імені самого Ягве, був готовий на будь-які гоніння, аби лише виконати покладену на нього місію. До ліричних частин Біблії належать псалми Давидові та “Пісня пісень”. Згідно з традицією, її автором вважається цар Соломон. “Пісня пісень” – гімн на честь кохання. Повчальна проза постає Книгою Йова, що містить елементи різних літературних жанрів: поеми, ліричної драми й філософського трактату, що осмислює нерозв’язані проблеми буття.

26.  Структура та жанри ТАНАХУ.

Танах - прийняте в івриті назва єврейського Священного писання (у християнській традиції практично повністю відповідає - Старому Заповіту). Слово «ТаНаХ» являє собою акронім (початкові літери) назв трьох розділів єврейського Священного Писання: Тора - П'ятикнижжя, Невиім – Пророки, Ктувім – Письма. Зміст Танаха - описує створення світу і людини, Божественний заповіт і заповіді, а також історію єврейського народу від його виникнення до початку періоду Другого Храму. Євреї вважають ці книги священними, тому що вони були даровані людям духом святості. ТаНаХ, а також релігійно-філософські уявлення іудаїзму послужили основою для становлення християнства та ісламу. Склад Танаха - містить 24 книги. Склад книг ідентичний протестантському Старому Завіту, але відрізняється порядком розташування книг. Єврейський канон поділяється на три частини відповідно за жанром і часом написання тих чи інших книг. Закон, або Тора, що включає П'ятикнижжя Мойсея, Пророки, або Невиим, що включають, крім пророчих, деякі книги, які сьогодні прийнято вважати історичними хроніками. Невиім підрозділяються, у свою чергу, на два розділи. «Ранні пророки»: книги Ісуса Навина, Суддів, 1 і 2 Самуїла (1 і 2 Царств) і 1 і 2 Царів (3 і 4 Царств), «Пізні пророки», які включають 3 книги «великих пророків» (Ісаї, Єремії та Єзекіїля) та 12 «малих пророків».  У складі Ктувім виділявся збірник «п'яти свитків», що включає книги Пісня пісень, Руф, Плач Єремії, Проповідник і Естер. Тора складається з п'яти книг, зазвичай званих «П'ятьма Книгами Мойсея».

Невиім складається з восьми книг. Цей розділ включає в себе книги, які, в цілому, охоплюють хронологічну еру від входу ізраїльтян в Землю Обітовану до вавилонського полону Іуди («період пророцтва»). Невиім зазвичай діляться на Ранніх Пророків і Пізніх Пророків. Ктувім або «писання» складаються з 11 книг.

27.  Історичні умови формування текстів біблійного канону Танах як синтез історичного досвіду єврейського народу.

Сама книга, яку називають «Біблія», складається із двох основних частин — це Старий Заповіт і Новий Заповіт. В основі назви «Заповіт» лежить ідея угоди Бога з усім людством: у Старому Заповіті розповідається про союз Бога із єврейським народом; у Новому Заповіті — про союз Бога з людством через Ісуса Христа. Для християн священними є обидві частини Біблії. Проте для євреїв, прихильників іудаїзму, — священною лише перша частина і тому вони взагалі не користуються терміном «Старий Заповіт».  Старий Заповіт або Старий Завіт — перша частина Біблії, що по обсягу складає близько трьох четвертих усієї Біблії. Старий Заповіт нараховує 46 книг, написаних переважно староєврейською мовою. У них розповідається про створення світу, гріхопадіння, взаємини Бога з вибраним ним народом Ізраїлю. Через увесь Старий Заповіт простежується обіцянка Бога відновити посередництвом Месії (спасителя) зруйновані гріхом відносини із Богом. Головна ідея Старого Завіту — договір Бога Ягве з обраним єврейським народом. За змістом християнський канон поділяється на книги:  Історичні: Буття, Вихід, Левіт, Числа, Второзаконня.

28.  Фольклорні основи Танаху. Особливості віршування.

В юдейському культі значну роль відіграють молитви, обряди обрізання та обмивання, що мають давнє походження. Основні релігійні свята: – маццот – землеробське весняне свято, злилось з давньою скотарською пасхою (песах); шабуот – святий день суботи; п‘ятидесятниця – свято жнив пшениці; суккот – свято кущів, на честь збору плодів. Основним джерелом віровчення є Старий Заповіт, який у юдаїзмі називають Танах. Мішна – зведення настанов та законів, створених на межі ІІ – ІІІ ст., стала основою всього єврейського законодавства, а стрижнем загальнолюдської моралі  - десять заповідей Божих. Записування біблійних текстів тривало понад тисячу років і закінчилося з смертю останнього апостола. Старий Завіт первісне — великою мірою — був написаний старовинною єврейською мовою. Згодом починають уживати й грецької мови, в якій написано і деякі книги. Первісне єврейське письмо походженням фінікійське. У Новому Завіті відображені в основному народні уявлення про злих духів; там вони частіше іменуються "нечистими" або "злими духами", бісами. Вони мешкають у безлюдних місцях, вселяються в людину, опановують його розумом і керують його діями.

29.  Тора як єдиний релігійно-історичний епос.

То́ра Закон Мойсея, П'ятикнижжя Мойсеєве  — перша частина Танаху, або, як його називають християни, Старого Заповіту Біблії. За єврейською традицією вважається, що Тора була записана Мойсеєм безпосередньо з «вуст» Бога.

 Тора складається з наступних книг: Перша книга Мойсея: Берешит (Буття), Друга книга Мойсея: Шмот (Вихід)

Третя книга Мойсея: Ваїкра (Левит) Четверта книга Мойсея: Бемідбар (Числа),П'ята книга Мойсея: Дварим (Повторення закону або Второзаконня).

30.  Склад і характеристика Пятикнижжя.

Тора – пятикнижжя Мойсея. 1 частина Танаху. Текст Тори був записаний Мойсеєм зі слів Всевишнього. Існують неточності з приводу створення Тори, чи вона створюється протягом 40 днів на горі Сінай, чи вона писалася протягом 40 років перебування євреїв в пустелі і була завершена незадовго до смерті Мойсея. Останні рядки Второзаконня, в яких описується смерть Мойсея, були записані Ісусом Навіном. Книга буття – перша книга Біблії, відноситься до Старого Заповіту, історія людства до патріархів, створення світу, гріхопадіння, всесвітній потоп, спорудження Вавилонської вежі, історія патріархів та їх родин, зародження єврейського народу, патріарха Авраама, Ісаака, Якова. Книга Вихід – описує період часу від початку поневолення євреїв у Єгипті фараоном та їх виходу. Головний герой Мойсей, розповідає про його народження, початок служби Богу, про вихід з Єгипту. Бог передає Мойсею скрижаль з 10 заповідями на горі Сінай. Книга Левіт -  наведені закони і норми, ритуали для юдейських священників, приписується Мойсею. Книга числа – перепис ізраїльського народу, який перебуває на Синайському півострові та на рівнині Моав, приписується Мойсею. Повторення закону – промови Ісуса Навіна, пророка Самуїла, молитви царя Соломона.

31.  Космогонія та антропогонія Книги Буття.

Книга Буття — перша книга Біблії, що відноситься до Старого Заповіту і відкриває п'ятикнижжя Моїсея (Тори).

Книга складається з 50 розділів і поділяється на дві частини: У першій частині (глави 1-11) викладено історію людства до патріархів, вона містить у собі як би універсальне введення у всесвітню історію, оскільки стосується вихідних пунктів і початкових моментів первісної історії всього людства; у книзі описані такі ключові моменти як створення світу, гріхопадіння, всесвітній потоп, та спорудження Вавилонської вежі. У другій частині (глави 12-50) викладено історію патріархів й їхніх родин, описується історію зародження єврейського народу в особі його родоначальників - патріархів Авраама, Ісаака й Якова. Продовженням книги буття є книга Вихід.

32.  Історія патріархів у Книзі Буття.( Аврам, Ісак, Яков)

Першим патріархом був Авраам, в нього була жінка Сара, вона не могла мати дітей, бо вони були вже старі. Так як Бог обрав Авраама своїм наслідником, який допомагав народу він пообіцяв, що вони матимуть дітей. Згодом прийшли до Авраама три вісники, які сказали, що він матиме сина. Народився Ісаак, і Бог, щоб перевірити вірність віри Авраама, сказав, щоб той приніс сина в жертву, але коли Бог побачив, що той вірний йому, сказав, що це було випробування. Коли Ісаак став дорослим, в нього була дружина Ревекка. В них народилися діти Ісав і Яков. Ісав повинен був отримати благословення, але мати любила більше Якова, і підстроїла так, що сліпий Ісаак благословив Якова. Брати ненавиділи один одного. Яків пішов до брата мами, а коли йшов, йому приснився сон, який позначав, що він повинен служити Богу.  Яков і Ісав помирилися. У Якова була жінка Рахіла, він мав 12 синів, молодший Йосиф, якого він дуже любив. Брати його не любили і продали фараону з Єгипту. Йосиф правив Єгиптом, перемир’я з батьком і братами.

33.  Епос про Вихід, народження народу. Скрижалі Заповіту.

Народження Мойсея, Бог обрав його для допомоги своєму народу. Він пливе у корзині по річці, дочка фараона його знайшла, і виховувала в себе дома. І тут його матір найнялася нянею до Мойсея. Він знав, що він єврей. Втік до священика і одружився.  Жив він у Єгипті з єврейським народом. Фараон вбивав новонароджених євреїв, Мойсей захотів помститися, і почав вбивати малих єгиптян. Фараон злякався і відпустив народ, вони переходили через червоне море, а єгипетське військо яке бігло за ними загинуло. Потім люди скаржилися, навіщо їх бог вивів якщо їм немає що їсти, пити, і з’явилася манна з неба і вода зі скали.  Коли народ дійшов до гори сінай , Бог велів Мойсею написати 10 заповідей на скрижалях., але народ дуже грішив, поклонявся ідолам, Бог розгнівався і розбив скрижалі. Згодом люди попросили прощення в Бога і приносили йому жертвоприношення. Мойсей помирає і Ісус Навін каже промови.

34.  Епічні книги розділу Невиїм, пророки.

Біблійних пророків ділять на дві групи: ранні пророки (до VIII в. До н. Е..) І пізні пророки (VIII-IV ст. До н. Е..). Відповідно, в Єврейської Біблії (Танах) розділ пророчих книг розділений на книги ранніх і пізніх пророків, що мають принципову різницю в змісті. Ранні пророки книг не писали (або їх твори не збереглися), тому книги ранніх пророків (Книга Ісуса Навина, Книга Суддів, Книги Царств) - історичні за змістом, про діяльність пророків там лише згадується. У християнській традиції ці книги відносяться до числа історичних, а не пророчих. До числа ранніх пророків відносяться Самуїл, Натан, Ілля, Єлисей, крім них в Біблії згадується ще безліч пророків. Власне пророчими є лише книги пізніх пророків. При цьому в християнстві до числа пророчих відноситься книга Даниїла, яка в Танах такої не вважається і входить в інший розділ - Писання. Традиційно за обсягом спадщини книги біблійних пророків ділять на дві частини: Великі пророки: Ісая (складається з творів жили в різний час двох, а можливо, і трьох авторів), Єремія, Даниїл (тільки в християнстві) і Єзекіїль; Малі пророки: Йоїл, Іона, Амос, Осія, Михей, Наум, Софонія, Авакум, Овдій, Огій, Захарій, Малахія. За свідченням Біблії, пророки в міру своєї праведності й розвитку духовних умінь могли чути Голос Бога, говорити з Ним і передавати Його слова людям. Деякі з них могли тлумачити віщі сни, які Бог посилав різним людям в якості послання або попередження. Пізні пророки були також релігійно-політичними ораторами і проповідниками. В цілому, пророки стверджували перевагу морально-етичного початку над культом як таким, з його голої обрядовістю і жертвопринесеннями тварин.

35.    Пророки, жанри пророчої книги.

Пророки розповідали про волю Бога, попереджали, застерігали від гріха та ідолопоклонства, були свідками могутності Божих дій у минулому і майбутньому. Вони часто виступали, коли люди відходили від Бога, передбачали прихід месії. Коли люди грішили, їх карали війнами. Пророки: Ієремія – був набожним, запобігав, щоб люди вірили в ідолів. Бог сказав йому на свитку написати слова Божі, але цар їх спалив і не слухав, бог наказав вдруге написати, і якщо народ їх знищить, то він покарає його. Ісая – передбачив прихід месії . Любив Бога, грішникам казав покаятися.

36.  Пророцтво як феномен. Особливості пророчих книг старого завіту.

Пророчі книги Старого Завіту: Ісайї, Єремії, Єзекіїла, Даниїла, 12-ти малих пророків. Ісая — біблійний пророк, належав до 4 «великих» пророків Старого Заповіту. Святий Ісая походив з Єрусалима. Він проповідував Господнє слово близько сорока років у VIII ст. перед Христом. Про покликання на Божого пророка Ісая оповів у своїй пророчій книзі.  Коли пророк Ісайя провістив про народження Христа Господа від Діви, чого розум людський і помислити не міг, і коли через кілька століть Христос народився від Пресвятої і Пренепорочної Діви Марії, тоді не можна не бачити, що здійснення пророцтва – це діло Боже і що Сам Бог наперед сповістив його. За цінні пророцтва про Ісуса Христа й Пресвяту Богородицю Ісаю називають євангелістом Старого Завіту. Пророк Ісая ще задовго до народження Ісуса Христа зі своєї духовної висоти, як зі сторожової вежі, бачив майбутнє Ізраїлю і всього світу, і зазвучало слово від Бога в його вустах. Ісая — перший серед пророків. Його книга — кульмінаційний пункт старозавітного Божественного відкриття. Зі своєї духовної висоти, як зі сторожової вежі, провидець бачить майбутнє всього світу. Він поєднує громовий голос древніх вождів Ізраїлю з лірикою Давида.

37.  Ліричні жанри Танаху. Псалтир.

Псалтир - одна з книг Святого Письма (святих Книг - Біблії). Однією з перших перекладена на старослов'янську мову ще за часів Кирила і Мефодія. Складається з 150 ліричних пісень-псальм з молитвами до Всевишнього, часто друкується окремою книгою та використовується для богослужбових пісно пінь. Псалтир віками уживали, як шкільний підручник, читали над померлим, а також над хворим.  Тематично псальми поділяють на декілька груп: гімни, індивідуальні лементи, спільні лементи, пісні довіри, індивідуальні псальми подяки, королівські псалми, псалми мудрості, паломницькі псалми, літургічні псалми.  Псальми широко вживались та вживаються у богослужінні юудаїзма. Також їх використовували ще найперші християнські спільноти ще до формування канону Нового Заповіту. Починаючи арфою Давида, спів псалмів супроводжує всі храмові богослужіння, тимчасово припиняючись за царів боговідступників, втішає народ під ярмом вавилонським, а вже після відбудови храму і богослужіння при Ездрі та Неємії псалми знову займають належне їм місце. Вони виливають перед Богом все, що хвилює серця вірних: скорботу з приводу панування беззаконня на землі, і надію на перемогу світла над пітьмою, каяття за особисті гріхи і спрагу на спасіння згори; найбільш натхненні псалми підносяться до пророчого бачення Месії - Христа. Два вступних псалма задають тон всій книзі, всі псалми складені за правилами єврейської поезії і часто досягають дивовижної краси і сили. За змістом серед текстів Псалтиря розрізняються жанрові різновиди: на ряду з прославленням Бога зустрічаються благання, проникливі скарги і прокльони, історичні огляди і навіть шлюбна пісня «Пісня пісень».

38.                       Поетика Пісні над піснями.

Пісня пісень” – видатний ліро-епічний твір Старого Заповіту. Авторство цього твору приписують цареві Соломону (970-931 рр. до н.е.), що доволі сумнівно, адже текст створено десь у середині V ст. до н.е.., а його остаточна редакція (як свідчить аналіз мови твору) припадає на ІІІ ст. до н.е. Вона склалася з окремих любовних і весільних пісень давніх іудеїв (дослідники налічують їх близько 25-28 у більших чи менших фрагментах). Літературно оброблені та введені до єдиного тексту, вони становлять самобутню ліро-епічну єдність з драматичними елементами, надзвичайно поетичну за формою та змістом ліро-драматичну поему, справжній гімн коханню та красі людини. У поемі 117 віршів, канонічно поділених на 8 розділів, кожен з яких містить кілька фрагментів. 1. “Туга молодої за своїм молодим”; “Взаємне оспівування краси”; 2. “Глибоке взаємне кохання”; 3. “Поривання до свого молодого”, “Соломон і його лицарі”; 4. “Краса молодої”, “Взаємне прагнення”; 5. “Молода з томлінням шукає свого молодого”; 6. “Молодий знову оспівує красу своєї молодої”; 7. “Іще про красу молодої”, “Молода кличе молодого”; 8. “Вічна взаємна любов молодого й молодої”. Ліричні герої поеми – Соломон і юна Суламіф – сповнені пристрасті. Та мати й брати дівчини не дозволяють їй увести коханого до свого дому, про що вона скаржиться подругам – єрусалимським дівчатам. Почуття любові бореться в душі юнки зі страхом, образ коханого повсякчас перед її очима, притягує, тривожить, не дає спокою. Суламіф хворіє, слабне, їй здається, що коханий стоїть на порозі, і юнка поспішає відчинити йому.  І тоді Сула міф іде в ніч на пошуки Соломона. Сторожа міських воріт побила її... Дівчина просить подруг розповісти принагідно її коханому, що вона знемагає від любові. І на їхнє запитання, чим він кращий від інших, із захопленням описує красу Соломона.

39.  Філософська притчева традиція Танаху.

Основа книги - вислови, що приписані її укладачем Соломонові, з додатком думок інших мудреців. Усі ці притчі, за переказами, зібрані й записані за царя Єзекії. Зміст: Повчання юнаків. Необхідність пошуків мудрості. Щира любов до ближнього. Шлях доброчинності і шлях нечестя. Застереження перед спокусами розпусти і перед боргами. Осуд лінощів, підступу, гордині і лайливості. З розділу 10 до 22 найстародавніші вислови, котрі приписуються Соломонові; розділи 22, 24, 34 - “слова мудрих”. Книга Притч Соломонових в єврейській Біблії поміщається в третій частині біблійного канону після книги псалмів і перед книгою Іова. Більшості випадків уривчасті, афористичні, інколи ж зв'язкові, в послідовному порядку викладені вислови, в яких пропонуються то умоглядні істини - головним чином релігійного направлення про Бога, Його властивості, Його світо - управління, про Божественну Премудрість, то - найчастіше - різноманітні правила практичної мудрості, розсудливості та благої поведінки в житті релігійно-моральної, громадської, сімейної, трудової, господарської, то - іноді - досвідчені спостереження над ходом життя, справ і доль людини і світу; словом "притчі" обіймають або захоплюють всю сукупність питань знання й життя.

40.  Жанр апокаліпсису в давньоєврейській літературі.

У старозавітних євреїв індивідуальна сукупність уявлень про замогильне існування окремої особи, витісняється з області власне релігійного інтересу, який зосереджується на есхатології національною або універсальною, тобто на уявленнях про кінцеву долю Ізраїлю, народу Божому, а отже, і поділа Божого на землі. У народних віруваннях таким кінцем природно було звеличення Ізраїлю і його національного царства як царства самого Ягве, Бога Ізраїлю, і Його Помазаника або Сина — народу Ізраїлю, що втілюється в царі, пророках, вождях, священиках. Пророки вклали в уявлення про царство Боже вищий духовний зміст. Це царство не може мати виключно національного значення: його здійснення — кінцева реалізація святої волі Божої на землі — має універсальне значення для всього світу, для всіх народів. Воно визначається перш за все негативно як суд і засудження, викриття і скинення всіх безбожних язичницьких царств і разом з тим всієї людської неправди і беззаконня. Цей суд по своїй універсальності стосується не одних язичників, ворогів Ізраїлю: він починається з будинку Ізраїлю, і, з цієї точки зору, всі історичні катастрофи, що осягають народ Божий, представляються знаменнями суду Божого, який виправдовується самою вірою Ізраїлю, є божественно необхідним. З II ст. у апокаліптичній літературі з нею з'єднуються вірування і уявлення про особисте безсмертя і замогильну відплату. Різні пам'ятники цього періоду відрізняються різноманітністю уявлень; можна говорити про апокаліптичні перекази. Туга та страти, лиха і знамення останнім часом, видиме торжество язичників, нечестивих і беззаконних, крайня напруга зла і неправда, передування «кінцю» (безумовно загальна межа всіх апокаліпсисів); у широких кругах поширене очікування пророка, передвісники великого «дня Господня», поява самого Месії (не у всіх пам'ятниках), остання боротьба вражих сил проти царства Божого і перемога над ними правицею Месії або самого Бога; на чолі вражих сил поміщається іноді бого противний цар (згодом — антихрист), суд і порятунок, оновлення Єрусалиму, чудові збори розсіяних синів Ізраїлю і початок благодатного царства в Палестині, яке має продовжитися 1000 (іноді 400) років.

41.  Індуїстські Веди як два типи текстів.

Веди  - священна книга давніх індійців, яка була створена в II-I тис. до н.е. і записана ведичним санскритом. У ній згадуються 1999 богів і міститься 1028 гімнів. Веди складаються з 4-х частин: Рігведи - Веди гімнів, Самаведи  - Веди пісень, Яджурведи - Веди жертвоприношень та Артхававеди - Веди заклинань. Веди належать до текстів одкровення (шруті). Кожна Веда має основну частину (Самхіту) та коментарі до неї Брахмани, Араньяки й Упанішади. Ведична література поділяється на кілька частин: власне чотири Веди, Упанішади, "Веданта-сутра" й Історії (Ітіхаси) . Слово Веда означає "знати", "вінець знання", "достовірні знання". Веди, в основному, є гімнами, які виконувались жерцями у славу богів. "Ріґ Веда", "Веда хвали", складається з 1017 гімнів, зібраних у десяти книгах. Більша частина віршів прославляє Агні, бога вогню, й Індру, бога дощу й небес. "Яджур Веда", відома як "Веда жертвопринесень", містить інструкції по проведенню жертвопринесень. "Сама Веда", "Веда піснеспівів", складається з 1549 віршів, багато з яких зустрічаються в іншому контексті в "Ріґ Веді". "Сама Веда" особливо прославляє небесний напій сому (нектар безсмертя). "Атгарва Веда" містить різні пісні й обряди, в основному призначені для лікування хвороб. Чотири Веди заохочують задоволення матеріальних бажань через поклоніння півбогам. Упанішади - це зібрання 108 філософських творів. Слово упанішат означає "сидіти поблизу" і вказує на учня, який сидить поблизу від свого ґуру  й уважно слухає його, щоб осягнути трансцендентну ведичну мудрість. Мета релігії - звільнення від необхідності народжуватись знову в матеріальному світі.  "Веданта-сутра" складається з афоризмів, які розкривають метод осягнення ведичного знання. Це найбільш стисла форма у всій ведичній мудрості, бо ж сутра - це афоризм, який виражає сутність знання в найбільш стислій формі. "Веданта" являє собою коментар до Упанішад. "Веданта-сутра" дає правильне розуміння кінцевої мети Вед: відновити втрачені взаємостосунки живої істоти з Крішною і дати їй можливість здійснювати віддане служіння Богу й досягнути чистої любові до Нього. Історії або Ітіхаси - це додаткова ведична література. Вони включають Пурани, "Махабгарату" й "Рамаяну". Ітіхаси пропонують ведичну мудрість у формі оповідань і описів історичних подій. Тому про Пурани, "Махабгарату" й "Рамаяну" говорять як про п'яту Веду.

42.  Особливості давньоіндійської гімнографії.

Рігведа - збірник релігійних гімнів, перший відомий пам'ятник індійської літератури. Рігведа - збори гімнів на ведійській мові, що входить до числа чотирьох індуїстських релігійних текстів, відомих як Веди. Рігведа була складена, мабуть, близько 1700-1100 рр.. до н. е.. і є одним з найдавніших індо-іранських текстів і одним з найдавніших релігійних текстів у світі. Століттями вона зберігалася тільки в усній традиції і вперше записана була, ймовірно, тільки в ранньому Середньовіччі. Ріг-веда - найбільш древня і значна з Вед, коштовне джерело для вивчення давньоіндійської історії та міфології. Рігведа складається з 1028 гімнів, багато з яких призначені для різних жертовних ритуалів. Це довге збори коротких гімнів головним чином присвячене вихваляння богів. Воно складається з 10 книг, званих мандали. Кожна мандала складається з гімнів, званих сукта, які, в свою чергу, складаються з окремих віршів, званих «річ». Мандали не рівні ні по довжині, ні по віку. «Сімейні книги», мандали 2-7, вважаються найстарішою частиною і включають самі короткі книги, відсортовані по довжині, складаючи 38% тексту. Мандала 8 і Мандала 9, ймовірно, включають гімни різного віку, складаючи 15% і 9% тексту відповідно. Мандала 1 і Мандала 10 - наймолодші і найдовші книги, становлять 37% тексту. Головні боги Рігведи - Агні (жертовне полум'я), Індра (героїчний бог, що вихваляється за вбивство свого ворога Врітри) і Сома (священний напій або рослина, з якого він виготовлений). Рігведа також містить фрагментарні посилання на можливі історичні події, особливо боротьбу між ведичними аріями та їх ворогами.

43.  Махабхарата. Вставні епічні оповіді.

«Махабхарата» - найбільший давньо індійський епос. Один з найбільших літературних творів у світі, «Махабхарата» являє собою складний, але органічний комплекс епічних оповідань, новел, байок, притч, легенд, ліро-дидактичних діалогів, дидактичних міркувань богословського, політичного, правового характеру, космогонічних міфів, генеалогій, гімнів, плачів, об'єднаних по типовому для великих форм індійської літератури принципом обрамлення, складається з вісімнадцяти книг (Парва) і містить понад 100 000 двовіршів (шлок), що в чотири рази довше Біблії і в сім разів довша Іліади й Одіссеї взятих разом. «Махабхарата» - джерело багатьох сюжетів і образів, що одержали розвиток в літературах народів Південної і Південно-Східної Азії. В індійській традиції вважається «п'ятої Ведою». Одне з небагатьох творів світової літератури, яка сама про себе стверджує, що в ній є все на світі. Авторство Махабхарати приписується мудрецеві Вьяса, який сам є дійовою особою оповіді (дідом Пандавов і Кауравів). В основі епосу лежить оповідь про розбрат між двома групами двоюрідних братів - п'ятьма Пандавами (синами царя Панду і цариці Кунті) і ста Кауравами (синами царя Дхрітараштри і цариці Гандхари). І Пандави, і Кауравів є віддаленими нащадками стародавнього царя Місячної династії по імені Куру, але сказання в більшості випадків застосовує родове ім'я Кауравов до синів Дхріта-раштри. Чвара була ініційована старшим сином Дхрітараштри підступним і властолюбним Дурьодханой, у якого ще в юності «від жадібності до панування зародилося злочинний намір». Чвара триває багато років і досягає кульмінації в кровопролитній 18 денній битві на священному полі Курукшетра. Особливий драматизм династичному конфлікту додає участь самого могутнього витязя - невпізнаного старшого брата Пандавов Карні - в битві на боці Кауравів. У битві Пандави, підтримані Крішною, перемогли. Всі Каурави і їхні сини полягли на полі бою, але і переможні Пандави втратили всіх синів і родичів. Після перемоги старший Пандава цар Юдхиштхира правив тридцять шість років, не перестаючи каятися в вчиненої кровопролитті і винищуванні родичів і друзів. На схилі років Пандави разом із загальною дружиною Драупаді залишають царство і направляються в Гімалаї, в дорозі вмирають і підносяться на небо.

44.  Логічні і риторичні докази Бхагават – гіти.

Бхагавад-Гіта - пам'ятник староіндійської літератури на санскриті, частина "Махабхарати", складається з 700 віршів. «Бхагавад-Гіта» є одним з священних текстів індуїзму, в якому представлена ​​основна суть індуїстської філософії. Часто «Бхагавад-Гіту» характеризують як один з найбільш шанованих і шанованих духовних і філософських текстів не тільки традиції індуїзму, але й релігійно-філософської традиції всього світу. До Крішни, оратора «Бхагавад-гіти», в тексті звертаються як до Бхагаваном («Особистості Бога»). Вірші, використовуючи насичену метафоричність, написані в традиційній санскритській метриці, яку зазвичай співають, звідси й назва, що перекладається як «Божественна пісня». «Бхагавад-Гіта» є частиною «Махабхарати», вона відноситься до писань категорії смріті. Текст «Бхагавад-гіти» складається з філософської бесіди між Крішною та Арджуною, яка відбувається на полі битви Курукшетра безпосередньо перед початком Битви на Курукшетре між двома воюючими кланами Пандавов і Кауравів. Арджуна - воїн і один з п'яти братів-принців клану Пандавів - перед вирішальною битвою впадає у сумнів щодо доцільності бою, який приведе до смертей багатьох гідних людей, в тому числі його родичів. Однак його колісничий - Крішна - переконує Арджуна взяти участь у битві, роз'яснюючи йому його борг як воїна і принца і викладаючи перед ним різні філософські системи веданти і процеси йоги. Під час бесіди, Крішна розкривається перед Арджуною як Верховна Особистість Бога, даруючи Арджуне вселяє благоговіння бачення Своєю божественною вселенської форми. Філософська бесіда «Бхагавад-гіти» відбувається безпосередньо перед початком великої Битви на Курукшетра. Діалог Крішни з принцом Пандавов Арджуною починається з того, що Арджуна висловлює Кришне свої сумніви щодо того, чи варто йому битися чи ні. Арджуна сповнюється сумнівів з причини того, що в протистоїть йому армії знаходяться багато з його друзів, вчителів і родичів. Прийшовши в сум'яття, він звертається за настановами до Крішни, який грає роль візника його бойової колісниці.

45.  Рамаяна. Проблема авторства.

"Рамаяна" - давньо індійська епічна поема на санскриті, складається з 7 книг, що містять в собі 24 000 двовіршів. Авторство "Р."  приписує мудрецеві Вальмікі в IV ст. н. е. Зміст: На острові Ланка головним у царстві демонів був десятиголовий Равана. Його ніхто не міг убити крім людини. Вішну хотів його знищити і народився на землі як смертний від жінки Айодхі Дашаратха Каушальї – Рамою. Рама одружився на Сіті. Але згодом їх виганяють жити в ліс і лакшману з ними. Сіту викрадає Равана. Рама її шукає, йому допомагає Сугріву – цар мавп. Вони забирають Сіту, але Рама не впевнений у її вірності і виганяє її з дому. Вона жила з Вальмікі у лісі, в неї народилися діти. Але Сіта і Рама не можуть бути разом, тільки на небесах.

46.  Герої Рамаяни.

Рамаяна прославляла Раму як аватару, або земне втілення бога Вішну, народженого позбавити світ від ватажка демонів (ракшасів) на ім'я Равана. Рама через підступи мачухи змушений був покинути палац батька в Айодхье. Його дружина Сіта і брат Лакшмана пішли разом з ним в ліси. Там Раван зумів викрасти Сіту і намагався, хоч і безуспішно, спокусити її в своїй фортеці на острові Ланка. Рама зібрав армію, до якої приєдналися лісові звірі, перш за все мавпи на чолі зі своїм царем Сугріва і його радником Хануману. Після того як мавпи за один день замостили камінням з гір Гімалаїв протоку між Індією і Ланкою, Рама з армією вторгся у володіння Равани, убив його і звільнив Сіту. Рама, Сита і Лакшмана з тріумфом повернулися в Айодхью, де Рама отримав трон батька. Однак жерці вважали, що Рама не повинен приймати Сіту після того, як вона побувала у палаці у Равани. Сіту вигнали, але вона довела свою чистоту, пройшовши випробування вогнем. Рама і Сіта - індійський ідеал царя і його дружини, Лакшмана - зразок відданості, Хануман - один з улюблених героїв індійських народних сказань. Аватар - в індуїстській міфології сходження божества на землю, втілення в смертна істота заради «спасіння світу», відновлення «закону» та «чесноти» або захисту своїх прихильників. Вішну - один з вищих богів індуїстської міфології, складовою разом з Брахмою і Шивою так звану божественну тріаду. Дашаратха - цар Сонячної династії, володар Айодхьі, земний батько Рами і трьох його братів. Лакшмана - син царя Дашаратхи і його третьої дружини Суматри. Равана - в індуїстській міфології цар ракшасів і антагоніст Рами. Рама - в індуїстській міфології сьома аватара Вішну, в якій він позбавляє богів і людей від тиранії царя ракшасів Равани. Сіта - в ведійській міфології богиня , дружина Рами,  Хануман - в індуїстській міфології божественна мавпа, син бога вітру Ваю.

47.  Буддійський канон. Трипітака. Жанр сутри.

Трипі́така— уклад буддійських священних текстів, складений незабаром після смерті Будди Шак'ямуні на Першому Буддійському соборі. «Трипітака» в перекладі означає «три кошики», що відповідає поділу священних книг на три розділи: Вінайя-пітака (Віная-пітака), Сутра-пітака (Сутта-пітака) і Абхидхарма-пітака (Абхідхамма-пітака). Назва пітака («кошик») традиційно пояснюється тим, що сувої з пальмового листя, на яких були написані тексти, зберігалися в трьох плетених кошиках. Однак не можна виключити і того, що ще до власне письмової фіксації Типітаки слово пітака вживалося в санскриті і були в переносному значенні для позначення зборів, колекції чого-небудь. Перший розділ, Вінайя-пітака, містить тексти, покликані регулювати життя сангхи - буддійської чернечої громади. У нього входять більше 500 правил поведінки ченців і черниць, а також правила і процедури, покликані сприяти збереженню гармонії в чернечій громаді в цілому. Перша пітака не обмежується зведенням дисциплінарних правил, в ній також розглядається історія походження кожного правила, включені притчі, що розповідають про те, як сам Будда вирішував питання збереження гармонії у великий і різнорідної духовної громаді. У Сутра-пітака зібрано більше 10 000 сутр, приписуваних особисто Будді або, іноді, його найближчим учням, оповідають про життя Будди. Третій розділ, Абхидхарма-пітака, являє собою збірник філософських трактатів, що містять систематизацію вчення Будди і пропонують глибокий, практично науковий, аналіз основних положень Дхарми. Якщо перші два розділи Типітаки викладають практичне вчення про досягнення Просвітлення, то третій кошик присвячена теоретичній розробці основ вчення. Сутра у давньоіндійській літературі лаконічне і уривчасте висловлювання, пізніше - склепіння таких висловлювань. У сутрах викладалися різні галузі знання, майже всі релігійно-філософські вчення Стародавньої Індії. Мова сутри характеризується образністю і афористичністю, в сутрах часто використовуються притчі. В буддизмі, сутри побудовані в основному у формі діалогів або бесід в яких викладалися основи вчення.

48.  Китайська міфологія. Культ предків.

Вважалося, що усі у світі мають свою душу, що всі природні тіла і явища: земля, небо, сонце, місяць, грім, вітер, гори, ріки, птахи, дикі звірі, знаходячись у розташуванні якихось парфумів, виявляють свою силу, у результаті чого виникли тотеїзм і поклоніння багатьом богам. З китайськими міфами європейці вперше познайомилися в XVІІІ в., а до того сам Китай був для європейців міфом.  До філософії в Китаєві було поетичне осмислення світу і минулого людства у формі міфів.Їхніми героями були перво предки і царі-мудреці, творці людської культури. Китайці, як і інші народи, почитали: змій, ластівок, ведмедів, слонів. Змій - дракона, якому було приписане панування над метеорологічними явищами і небесними тілами, водною стихією й особливе заступництво царям. У такий же спосіб шановані китайцями реальні птахи перетворилися у фантастичного птаха Фенхуан, що став символом цариці. Вигляд дракона був доданий також богиням і богам, яким приписали створення світу і створення людства. Серед космогонічних міфів, що трактують походження природи і людини зі стану первісного хаосу, представлені дві основні концепції: розподіл і перетворення. Відповідно до одній з них, неживі речі і живі істоти виникають у результаті розподілу хаосу на два першоелемента-світле (чоловіче) початки янь і темне (жіноче) початок інь.  Друга концепція припускає виникнення всього сущого в результаті трансформації. Так, людина була створений із глини богинею по імені Нюй Ва. За іншою версією того ж міфу, сама Нюй Ва перетворилася в предмети й істот, що наповняють світ. Велику групу складають міфи про стихійні лиха і героїв, що врятували від них людей. Найчастіше  фігурують два роди нещасть - повені і посухи. У деяких міфах повінь з'являється як якийсь первісний стан, в інші - повінь послана богом на кару людям. Посуха виявляється результатом появи одночасно десяти сонць, що спопеляла посіви й загрожувала загибель людям. Китайці задобрювали померлих, приносили їм жертвоприношення, їжу. Одяг, прикраси, будували огорожі. Зуби тварин були амулетами та оберегами. Коли китайці помирали, вважали що їх душа постійно з ними.

49.  Поетичний світ Ши Цзин.

Найдавнішою пам’яткою китайської літератури є книга пісень “Шицзин” (XI–VI cт.ст. до н.е.). Це твори китайського фольклору, які збирали державні чиновники, щоб дізнатися про ставлення народу до влади. Пісні не тільки прославляли хороших правителів, а й висміювали тих, хто не піклувалися про своїх підданих. Містить 305 народних пісень і віршів різних жанрів, створених в XI-VI ст. до н. е.. і відображають різноманітні явища духовного і соціального життя; відбір і редакція творів приписується Конфуцію. Лунь юй вкладає в уста Конфуція заклик вивчати Ши цзин як джерело знань про природу і суспільство. З 4 розділів ("Го фен" - "Звичаї царств", "Сяо я" - "Малі оди", "Та я" - "Великі оди", "Сун" - "Гімни"), кожен з яких є ніби самостійна книгою зі своїми темами, особливою емоційною атмосферою і засобами художнього зображення (включаючи музичний супровід), найбільшою літературною цінністю володіє перший з них. У центрі пісень "Го фен" - людина і його ставлення до природи і навколишньої дійсності, світ почуттів і думок землероба, скотаря, мисливця. У піснях "Го Фена" частіше, ніж в інших розділах, звучать мотиви соціального протесту. Ліричні твори розділу "Сяо я" створені головним чином придворними поетами з приводу різних урочистостей і вихваляють чесноти й ратні подвиги правителів. Зразками придворної поезії вважаються оди "Та я". Розділ "Сун" включає урочисті і хвалебні храмові співи та культові гімни. Відображаючи різноманітні явища духовного і соціального життя Китаю. Гофен – 160 ліричних, любовних, трудових пісень. В них життя китайців протягом 15 царств. Опис суспільного життя та побуту народу. Сяо я – твори придворних, які виражали свої почуття з приводу хвали, заслуги добродіїв та подвиги героїв. Велика ода – придворна поезія. Сун – хвалебні, храмові співи, гімни на честь духів, предків.

50.  І Цзин. Взаємодія Ян і Інь.

Книгу ворожінь стародавні китайці називали «І-Цзин» - китайська класична книга змін і дбайливо пронесли її крізь десятки століть, прагнучи передати нам в цілості первозданну мудрість, первозданне розуміння світу, життя і людини. Це складна система, що охоплює і відбиває, у відповідності з теорією «Книги Змін», весь світовий процес, всі чергування ситуацій, що походить від взаємодії і боротьби сил світла і темряви, напруги і податливості, добра і зла, ситуацій, в яких опиняється й діє чоловік. Прийнято вважати, що нижня триграмма відноситься до внутрішнього життя, до наступаючого і творити, а верхня - до зовнішнього світу, до руйнується і відступаючому. Також з давніх часів існує погляд на гексаграмми як на комбінацію з трьох пар рис, кожна з яких символізує космічну потенцію: верхня - небо, середня - людини, нижня - землю. Вже тут ясно видно відмінність світогляду стародавніх китайців від поглядів, поширених тоді і пізніше в багатьох інших цивілізаціях: людина бере участь у перебігу життя як рівний землі і неба, як активна сила, не тільки залежна, але й здатна впливати на навколишній світ, на обставини, на долю. Основою Книги є 64 ворожильні гексаграмми (руни), які позначають всі основні життєві ситуації. Інь і ян - одна з основних концепцій давньокитайської філософії. У сучасній філософії Ян та Інь - вищі архетипи: Ян - біле, чоловіче, зовнішнє, небесне, добре; Інь - чорне, жіноче, внутрішнє, земне, зле. У «Книзі змін» («І цзин») янь і інь служили для вираження світлого і темного, твердого та м'якого, чоловічого і жіночого начал в природі. У процесі розвитку китайської філософії ян та інь все більш символізували взаємодія крайніх протилежностей: світла і темряви, дня і ночі, сонця і місяця, неба і землі, спеки та холоду, позитивного і негативного.

51.  Конфуціанський канон. Лунь Юй.

 «Лунь-юй» судження та бесіди  - невеликий трактат, до якого входять вислови Конфуція,а також розмови між ним і його учнями та сучасниками. Вона написана через 70-80 років після смерті Конфуція, тобто на початку 4 ст. до н.е. «Лунь-юй» написана вкрай лаконічною мовою і складається з уривчастих записів, у яких порушувались найрізноманітніші теми, починаючи від деталей у повсякденному житті Конфуція і кінчаючи розбором проблем філософії, культури,політики і моралі, в тому числі і про родину. Фундаментальну роль у всій історії етичної і політичної думки Китаю відіграло вчення Конфуція (551-479 рр. до н. е.) Його погляди викладені в книзі «Лунь юй» ( «Бесіди і висловлювання»), складеній його учнями. «Вислови» ( «Лунь юй») дійшли до нас у складі конфуціанського канону, що складається з «П'ятикнижжя» і «Четверокнижжя». Вони є частиною «Четверокнижжя», до якого крім «висловів» входять «Менцзи», «Велике вчення», "Вчення про середину», що представляють собою розвиток вчення Конфуція його послідовниками. «П'ятикнижжя» включає склепіння, що склалися в культурі незалежно від конфуціанства, але використані ним для зміцнення авторитету власного навчання. До нього входять: «Книга пісень» ( «Ши цзин»), «Книга обрядів», або «Ритуал» ( «Лі цзи»), «Книга переказів» ( «Шу цзин»), «Книга гадань» або «Книга змін »(« І цзин »).В деяких, хоч і не багатьох, фрагментах присутній психологізм.

52.  Даоський канон. Дао де цзин. Дао – першооснова, закон світобудови.

Дао де цзин- основоположне джерело вчення і один з видатних пам'ятників китайської думки, що зробив великий вплив на культуру Китаю і всього світу. Основна ідея цього твору - поняття дао - трактується як природний порядок речей, який не допускає стороннього втручання, «небесна воля» або «чисте небуття». Традиційно автором книги вважається Лао-цзи (VI - V ст. До н. Е..), Тому іноді книга носить його ім'я. У трактаті Дао-де цзин (IV-III ст. До н. Е..) Викладаються основи даосизму, філософії Лао-цзи. У центрі доктрини - вчення про великого Дао, загальному Законі й Абсолюті. Дао панує скрізь і в усьому, завжди і безмежно. Його ніхто не створив, але все походить від нього. Невидиме і нечуване, недоступне органам почуттів, постійне й невичерпне, безіменне і безформне, воно дає початок, ім'я і форму всьому на світі. Навіть велике Небо наслідує Дао. Пізнати Дао, слідувати йому, злитися з ним - у цьому зміст, мета і щастя життя. Виявляється ж Дао через свою еманацію - через де, і якщо Дао все породжує, то де все вигодовує. Трактат наполягає на невимовну Дао, яке є початок всіх речей. Для осягнення Дао рекомендується не діяння, безмовність, спокій, поміркованість і безпристрасність, які дарують злиття з Дао.

53.  Багатоплановість діалогів Чжуан Цзи.

Чжуан-цзи – мудрець Чжуан, або Чжуан Чжоу (369-286 рр. до н. е.) – філософ епохи Змагань Царств, автор однойменного даоського трактату “Чжуан-Цзи”. Написано специфічною мовою. Складається з трьох частин та 33 глав: Внутрішня частина (ней пянь) – містить 7 глав – авторство цієї частини приписують безпосередньо Чжуан-Цзи. Можливо вона є хронологічно першим даоським текстом. Змішана частина, або різне (цза пянь) – 11 глав; Зовнішня частина (вай пянь) – 15 глав; “Чжуан-цзи” не позбавлений особистостей, тобто не є текстом одкровення, прослідковується більшою мірою діалогічний людський характер твору, автор художньо змальовано викладає власні погляди. Стрижнем цих філософських поглядів є вчення про Великий Шлях-Дао. Дао є всеохопним: воно присутнє в найвеличніших сутностях, явищах, речах – в божествах та демонах. Світ постає у вигляді плавильної печі, де все нескінченно і постійно перетікає одне в одне, трансформується – це світ, в якому кожна людина в будь-який момент може стати печінкою миші, лапкою комахи або навіть Полярною зіркою. Саме на абсолютній єдності світу робить акцент Чжуан-цзи. В тексті трапляються й слова про те, що немає жодних об’єктивних підстав, аби боятися смерті і висуваються гіпотези про те, що після смерті може бути краще, ніж за життя. “Істина” в кожного своя, через що вона не може бути істиною, тобто кожна “істина” має винятково суб’єктивний, чимось зумовлений характер, справжня ж істина є непізнаваною або принаймні не висловлюваною, її мислить лише Дао, адже для Нього все є таким, яким воно насправді є.  Недіяння (у вей) – дуже послідовний висновок із філософії Чжуан-цзи й даосизму взагалі, адже оскільки все є Єдиним і немає фактично різниці, якими будуть нюанси в цій єдності, людина вже є необхідно природною, навіть якщо вона сповідуватиме діяльність. Дао разом з Де зробили людину вільною, через що жодним чином не можна обмежувати її будь-якими ціннісними системами, зокрема звідси й випливає критика конфуціанства з його гуманністю й справедливістю.

54.  Історичні нотатки Ши Цзин, Сима Цяня.

У 2 тис. до н.е. в Китаї було створено незалежну від вимови ієрогліфічну писемність, завдяки чому носії численних мовних діалектів, не розуміючи усного мовлення, легко могли спілкуватися у письмовій формі. Найдавнішою пам’яткою китайської літератури є книга пісень “Ши цзин” (XI–VI cт.ст. до н.е.). Це твори китайського фольклору, які збирали державні чиновники, щоб дізнатися про ставлення народу до влади. Пісні не тільки прославляли хороших правителів, а й висміювали тих, хто не піклувалися про своїх підданих. Містить 305 народних пісень і віршів різних жанрів, створених в XI-VI ст. до н. е.. і відображають різноманітні явища духовного і соціального життя; відбір і редакція творів приписується Конфуцію. Лунь юй вкладає в уста Конфуція заклик вивчати Шицзин як джерело знань про природу і суспільство. Археологічні знахідки 20 ст. виявили фрагменти пісень в альтернативному записі, не порушеної реформою писемності ранньо імперського періоду: при варіативності графіки, цитати демонструють сувору фонетичну єдність. Це вказує на те, що пісні циркулювали насамперед в усній формі. Містить 305 пісень, відібраних, згідно з традиційними джерелами, Конфуцієм. У 213 до н. е.. в числі інших конфуціанських книг був спалений і відновлений приблизно у 2 ст. до н. е.. 4 розділи ("Го фен" - "Звичаї царств", "Сяо я" - "Малі оди", "Та я" - "Великі оди", "Сун" - "Гімни"), кожен з яких є ніби самостійна книгою зі своїми темами, особливою емоційною атмосферою і засобами художнього зображення (включаючи музичний супровід), найбільшою літературною цінністю володіє перший з них. Відображаючи різноманітні явища духовного і соціального життя Китаю, "Ш." є своєрідною енциклопедією кит. Старовини. Сима Цянь - письменник, астроном.

55.  Лірична поезія Давнього Китаю.

"Книга пісень", до якої Конфуцій відібрав 305 з більш ніж трьох тисяч пам’яток народної пісенної творчості чжоусців. У ній подана найдавніша лірична поезія китайців — любовна, побутова, обрядова, громадянська, епічна, історична. У своїх піснях китайці розповідали про стародавні шлюбні обряди, про сумну долю залишених жінок, про жахливу традицію людського жертвоприношення, про воєнні походи, про сите, але неспокійне життя чиновників. Пізніша китайська поезія розвивалася у двох основних жанрах: піснях - гєші та поемах - Фу, на відміну від геші, не співали, а скандували. Складені вони були римованою прозою, тобто являли собою щось середнє між поетичним і прозовим жанрами. Творцями цього оригінального літературного жанру були Цюй Юань, Сун Юй та інші поети. Цюй Юань, ліриці якого притаманні витонченість та щирість почуттів, народився у IV ст. до н. е. в царстві Чу. Цюй Юань з непідробною щирістю передав у своїй оді "Сум відлученого". Легенда розповідає, що коли Цюй Юань довідався, що князівство Цінь таки завоювало його батьківщину, він утопився в річці Міло  Інший чуський поет III ст. до н. е. Сун Юй, якого вважають першим китайським трубадуром кохання й жіночої краси, вдосконалив винайдену Цюй Юанем форму оди й цим уніс чималу лепту у виділення китайської літератури в самостійний вид мистецтва. У І—II ст. и. е. в країні побачила світ навіяна народним фольклором анонімна поетична збірка "Дев’ятнадцять стародавніх віршів", віршові твори якої були складені на традиційну для китайської поезії тематику: розлука друзів, сум залишених жінок, ностальгія за рідною домівкою.

56.  Давньоіранська міфологія.

Священне зведення зороастризму – “Авести” – давня пам’ятка словесності іранських племен і народностей. В ній відображено уявлення і суспільні поняття різних історичних періодів. Виникнення “Авести” як пам’ятки, і як священного зведення окремої релігії передував багатовіковий розвиток творчих здібностей уявлень, вірувань, фольклору іранських народів.  Сучасний період вірування давніх іранців далеко не в цілому піддаються реконструкції але очевидно, що вони пройшли  той же самий шлях, що і вірування інших народів на тому етапі: давні тотемістичні уявлення змінилися у них анімістичними, із останніх виросли культ природи і куль предків, що дали поштовх до розвитку міфології та епосу. В пам’ятці, яку канонізували як святе письмо зороастризму, перемагає звичайно жрецька основа, обробці жерців були кинуті і збережені народно -  поетичні елементи. При зовнішньому знайомстві “Авеста” є архаїчний  релігійний твір. Вона містить безконечні повтори молитов і довгі реєстри божеств, духів предків, давніх володарів. Тут викладається різні ритуали і узаконення за порушення яких наступає покарання, вихвалюються багатства, всіляко прославляється культ божественного світила (Хварно), знак верховної царської влади. Тут ми знайдемо широку оповідь про загробне життя про судний день, про кінець світу, про прихід месії, прокляття демоном зла. Пізніше давні уявлення про вічну боротьбу стихій світла і тьми розвинули ся в кольорові космогонічні міфи.  В “Авесті” говориться про Йіма як про винуватця – першо гріховника він полакомився, правда, не на яблуко, як Адам, а на гов’яже  м’ясо, і цим накликав на людей біду. Матеріальною основою міфологічної поезії “Авести” служило соціально-економічне життя людей з племен, союзу племен і давніх народів Середньої Азії та Ірану періоду переходу до класового суспільства.  Окремі конкретні уявлення, імена божеств і героїв, окремі міфологічні сюжети у давніх іранців були близькі до уявлень та імен, що є у віруваннях і міфології давніх індійців..  Зороастра, якому приписують так звані “Гати” – ядро майбутньої “Авести”. В “Гатах” проклинаються штучні боги племен  і навіть деякі міфологічні герої “Йіма”, в них містяться протест проти грандіозних жертвоприношень, що побутувало в старих культурах. Художня форма як міфології так і епосу вироблялася у вигляді пісень.

57.  Дуалізм зороастризму. Вчення Заратуштри.

Заратуштра (Зороастр) пророк і засновник давньоіранської релігії зороастризму. Історичність Заратуштри достовірно не встановлена, але більшість вчених визнають Заратуштра реальною особою. Спочатку Заратуштра виступав з проповіддю на батьківщині, але не був визнаний своєю громадою і змушений був залишити батьківщину (в Гатах, найдавнішої частини Авести, складених Заратуштри, збереглася молитва, звернена до Ахурамазді. Його покровителем і послідовником став Віштаспа, що сприяв поширенню зороастризму в Персії. Зороастризм: релігія космологічного дуалізму. Релігія, відома під назвою зороастризму, зародилася в Древній Персії. Ще до виникнення зороастризму між персами та жителями Індії спостерігалося схожість не тільки в мові, але і в віруваннях. Духи, відомі під одними і тими ж іменами, в давньо Іранський та індійській міфології наділялися прямо протилежними функціями. Головною причиною заснування цієї релігії, за словами Зороастра, було дане йому одкровення, або бачення, у віці 30 років. Перед Зороастром постала фігура зростанням "в дев'ять разів вище людини". Це було головне божество верховної тріади іранського пантеону богів - архангел Вогу-Мано ("блага думка"). Вогу-Мано задав Зороастру питання, а потім наказав йому скинути з себе "одіяння" матеріального тіла і як безтілесна душа зійти в присутність Ахурамазди, "Мудрого Господа" і Всевишнього істоти, розмовляв з присутніми ангелами. Цікавою деталлю в оповіданні є те, що з тих пір, як Зороастр з'явився в небесному зборах, він більше не бачив своєї тіні "по причині яскравого світла ангелів", що оточили його. На тих зборах Ахурамазда дав Зороастру настанови з приводу вчення істинної релігії й закликав його бути своїм пророком. Подальші роки Зороастра супроводжувалися успіхом в розповсюдженні його релігії в Персії. "Авеста" - священна книга зороастріан, що складається з трьох частин. Тільки частина перша "Авести", відома під назвою "Ясна" (книга гімнів та молитов), вважається написаної самим Зороастра. В ній містять п'ять гімнів, звані Гатамі. Друга і третя частини "Авести" були написані значно пізніше. Він визнавав існування єдиного, всевишнього і доброго Бога, якого він називав ім'ям Ахурамазда, тобто мудрий Господь.

58.  Склад і жанри Авести.

Авеста - збори священних текстів зороастрійців, найстаріший пам'ятник давньоіранськой літератури, складений на особливому, більш ніде не зафіксованій мові, званому в іраністики «авестійським». Збереглася Авеста традиційно ділиться на 5 «книг» і кілька не входять до них інших частин і фрагментів. Ясна - найбільш значуща книга, що представляє собою текст, що читається на основний зороастрийской літургії «Ясна». Об'єднує 72 глави досить різнорідного змісту. Глави 28-34, 43-51, 53 займають Гати, найбільш шанована частина всього авестійського зборів, метричні гімни, присвячені Ахура Мазді, авторство яких традицією і більшістю вчених приписується самому пророкові Заратуштра. Вісперед, - додаток до Ясне у вигляді молитов і звернень до «ратам», зразковим главам творінь; складається з 24-х глав. Відевдад - збірка з 22-х глав, присвячений насамперед законам чистоти і боротьби з оскверненням. Яшти - 22 гімни, присвячених Ахура Мазді, Амешаспентам і різним яз Атам. Хорде Авеста - букв. «Мала Авеста», збірник повсякденних молитов, використовуваний як священиками, так мирянами, зміст якого в значній мірі являє собою витяг з інших частин Авести. Деякі оригінальні молитви складені на середньоперсидській мові, і їх авторство традиційно приписується Адурбаду Махраспанду.

59.  Художня своєрідність Гат.

Гати - святі гімни Праведного Заратуштри, пророка Ахура Мазди, осередок його бого починання, що відкриває істини отриманого ним одкровення. Навіяні пророку зверху, боговідверті, величні вірші Гат є серцевиною вчення Заратуштри і являють собою основний текст Благої Віри Маздаяснійской, дбайливо зберігається поколіннями заратуштрійцев протягом тисячоліть і в усі віки колишній в центрі їхньої уваги. Основна тема Гат - шанування Ахура Мазди як Єдиного Творця всього благого і створених Ним істот, напрямок пророком людства на діяльність, засновану на вільному виборі, по реалізації Його волі і встановленню Його царства в тілесному світі, так само як і духовному, що ознаменує Фрашкард - Оновлення буття і кінцеве відплату: порятунок прихильників Аші (Істини) і болісна загибель всіх хто противиться благу брехливих. В Гатах намічені всі основні риси Благої Віри: особлива роль Вогню, уявлення про вільний вибір фраваші, сенс пояса-Куштії і багато інших. 5 Гат Заратуштри, різняться віршованим розміром, розділені на 17 глав, що входять до складу Ясни і називаються з першими словами. Кожен гімн Гат займає окрему главу Ясні. У структурі Ясні текст Гат випереджається трьома молитовними формулами: Ахун Ваірья, Ашем Воху і Йенгхе-хатах, а також вступним присвятою Амешаспандам. В кінці Гати завершуються молитовної формулою Аірьяман. В середину зібрання гімнів вставлена ​​Ясна Хаптангхаіті - «Шанування семи глав», схоже з Гатамі архаїчністю мови, однак відрізняється відсутністю пророчих мотивів.

60.  Яшти – гімни божествам дозороастрійського періоду.

Яшти - "шанування", "гімни", складені на честь Ахура Мазди, Безсмертних Святих і язати. Всього нині налічується 21 Яшт, очолює які Хормазд-Яшт - прославляння імен Ахура Мазди. Решта яшти присвячені кожен одному язати, хоча назва яшта не завжди відповідає його змісту. У структурі зборів яштов проглядається деяке відповідність порядку покровителів днів заратуштрійского календаря. Яшт - це гімн, присвячений якомусь Язаду і названий на його імені. Всі назви яштов - пізні пехлевійскіх, хоча сам текст яшта - на авестійських мовою. Збережені Яшти розташовані в порядку відповідно дням зороастрійського календаря, але не для всіх днів є гімни. Для деяких днів зафіксовано навіть кілька Яштов. Перший гімн - "Хормезд Яшт" - присвячений самому Творцю Ахура Мазді, покровителю 1 дня (дня Ормазд). Для цього дня цей Яшт є основним богослужебним текстом. Його можна читати протягом всього дня, краще всього вранці після звичайних молитов і перед сном. Цей Яшт універсальний. Оскільки Ахура Мазда - Бог, творець усіх Язадов і благих творінь, гімн, присвячений йому, віруючий може читати в якості богослужбового тексту в будь-який день місяця, в будь-який час дня чи ночі. Також його читають під час переїзду на нове місце проживання. "Бахман Яшт" (гімн Воху Мано, Благий Думки) зберігся тільки у фрагментах, які, ймовірно, вже в пізніші часи були приєднані до "Хормезд Яшт", тому гімн Ахура Мазді є ритуальним і для другого дня місяця. Всього 20 Яшт.